ГОНЧАР ОЛЕСЬ МИКИТА БРАТУСЬ ПОВІСТЬ I Славний видався ранок: хто вмер, то ще й каятись буде. Сніги тікають, дзвенять струмки, все навкруги протряхає, парує. Небо оновляється — засиніло зовсім по-весняному. Сад мій стоїть ще голий, але вже набряк соками, налився, ось-ось розкриються бруньки. — Здрастуй, — кажу йому, знімаючи шапку. Щоранку знімаю перед ним свою заячу шапку, зав'язану вухами на потилиці. Дівчата сміються: — Ви в нас, Микито Івановичу, як народний артист! Думають, дивакує старий. — Цокотухи, — кажу, — ви не смійтесь, бо це не дивацтво, без цього сад родити не буде. — Без вашого здоровкання? — Авжеж... Бо я коли здоровкаюсь до яблуньки чи до грушки, то й дивлюся заодно — яка ти є. Чи не звившкідник на тобі гнізда, чи не холодно бруньці, чи не потребуєш від мене якоїсь термінової допомоги.
ГРОМАДСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ