Стор. 47-60
Леонід Боровик.
Рукопис «Покличте мене»
Видавництво м. Марганець, 2016 рік, 169 стор.
В час яблуневого цвіту…
Пізня осінь. Де-не-де спадає останній, ніби заснулий сухий лист. Земля відпочиває, легшає виття дерев, воно непомітно випрямляється, набуває попередньої пругкості. Дари цьогорічної фруктової осені відтепер у людей в льохах, на заготівельних складах, причаровують погляди покупців на базарах, у крамницях.
Яблука. Скільки оком глянеш: рожево-червоні, жовтуваті велети в два кулака, є дещо менші. Бери – вибирай, клади до валізи. Ще трішки – і Новий рік привітається, покличе до сімейного столу, порадує жвавими розмовами і щирими усмішками друзів, знайомих. Сонячне, запашне диво стане чудовою його окрасою. У багатьох воно знову потрапить на віття, та тільки соснове, колюче, жорстке, одвічно зелене. Та дітям, малечі така втіха з ялинкою залишиться казковою надовго.
Яблука на снігу… Грудневому, Держбудівському. Як з тієї пісні відомої, що раніше часто звучала на радіо. Так, жителька селища Комуни, ветеран праці М. Голубєва бачить це фруктове чудо-збіжжя частенько; разом зі своїми односельцями приїздить сюди, до пл. Держбуду, торгувати домашнім соковитим скарбом. Відпустить покупцям вирощене власними руками, тут же, на базарі і скупиться, поповнить валізу потрібними товарами. А поки-що кілька хвилин є у запасі – пройдеться рядами, подивиться інколи притишить ходу. І тут, і там, вище, лежать – красуються на скупенькому грудневому сонці яблука, груші, видніється морква, біліє капуста.
Яблука… До них у Марії Іванівни – особливе ставлення. Поринає у спогади. Бачить себе за минулих радянських часів, у щільному, дружньому колі трударів колгоспу ім. Орджонікідзе Нікопольського району. Було. Було. Жили гуртом, працювали, разом, однією великою сім’єю і відпочивали.
Робили це з ранку до вечора, рук не покладали, вболівали за спільний результат, вагомий здобуток рідного колгоспу, кожного працюючого. Змагалися, переймалися досвідом кращих, примножували традиції славних своїх попередників. І труд працівників, городників окупувався сторицею – ваговиті, дорідні, смаковиті яблука з Комуни здобували визнання у багатьох місцях України, - всьому Радянського Союзу. До речі, скільки себе пам’ятаю, то чув у Марганці лише одне: «Звідки оці красені?» І відповідь: «Звідси недалечко – з Комуни!» «А ось – наші – з Дмитрівки!» - додавали інші продавці. Їх червонобокі велети також були добре знані в окрузі, їх городяни завжди розбирали.
Комунарські яблука заслужили честі бути присутніми на виставці досягнень Народного господарства країни, звідки привозили численні нагороди, заслужені відзнаки, добру славу. Колгосп ім. Орджонікідзе в 1960 році досягнув свого найвищого рубежу – став мільйонером. Люди почували себе справжніми господарями своєї долі. Звитяжна, натхненна праця забезпечувала достаток у сім’ях, сприяли у навчанні, відновленні здоров’я, поєднання долі молодих юнаків та дівчат.
- Земля під садами та огородами радувала нас, отримувала все, що їй потрібно було, - говорить ветеран колгоспу М. Голубєва, стомлено погладжуючи натруджені руки. На хвильку затихає, переводячи погляду до двору, де порався на цю годину її чоловік.
- Вели регулярну підкормку різними добривами, переважно мінеральними. Десь зо три-п’ять разів поливали, майже всю зиму обрізували сухе гілля, доглядали за стовбурами, боролися зі шкідниками кори. Яблуні росли височенькі, гарні, доглянуті, ми просто любувалися ними.
Ось і господар, легкий на спомин. Підходить повагом, легенько потирає руки, вибирає місце де присісти. Також поринає у спогади.
- Наш Якович у господарстві з 1965 року, - продовжує Марія Іванівна. – Яких лише робіт не переробили його руки?! Скажи журналісту: був і шофером, і трактористом, і комбайнером, слюсарем, теслею, збивав ящикову тару, вантажив – скрізь встигав!
- Вірно каже Іванівна: роботи в колгоспі було багато, - розпочинає ветеран. – Земелька родила рясно, сховища повнилися дозрілими фруктами, овочами, ягодами, все збіжжя ретельно зважувалося, змірялося. В амбарних книгах вівся облік зібраного. Літньо-осінній час то був час особливо відповідальний, - наголошує співрозмовник, - тож берегли кожну годину робочого дня, пам’ятали, що липневий день рік годує. Тож було не відпочинку. Попереду – збиральна, а значить, екзамен треба скласти на «відмінно», на складі готової продукції не повинно бути жодного порожнього ящику. Все зібране належало відправляти і в далекі, і в близькі краї, туди, де з нетерпінням очікують споживачі соковитої продукції.
- Одним словом, з роботою впорювалися.
- Звісно впорювалися! – в один голос запевнюють чоловік і жінка. – Відправляли врожаї, як ми вже казали далеченько, до Росії, тож мені і іншим робітникам доводилося вантажити садово-городню продукцію до вагонів, рефрижераторів, супроводжувати її аж до місця призначення. А це були сотні кілометрів, далека путь, що тут скажеш. Потім доставляли тару назад, знову відновлювати, лагодити, готувати до нового завантаження. Нерідко, - продовжують мої співбесідники, - привозили із собою просто дошки, з яких потім виготовляли тару, бо потреба в ній дедалі зростала. Вона йшла, як відомо, не лише на фрукти, а й на овочі, баштанні культури, ягоди тощо. Тут, я вам скажу, товаришу журналісте, передиху не було. Збивали ящики, готували їх – зранку й до пізнього вечора. І робив це хто? Переважно пенсіонери, ветерани господарства. І не скаржилися! Ось так.
Тож В. Голубєву довелося попрацювати і шофером, і трактористом, і вантажником, експедитором. Поруч з ним перебували робітники М. Бабінцов, Д. Нощечич і ін.., яким належувало обприскувати дерева, вивозити добрива на поля, виконували завдання на фруктовому холодильнику. А таки об’єкт був, десь на 80 тонн. Цих механізаторі хвалили, ставили в приклад іншим, відзначали неабияку їх сумлінність. Одним словом, усе йшло на продаж, у сховищах не залишалось нічого. Споживачі брали і огірки солоні, і помідори, і квашену капусту, кавуни. Залишались лише, так звані, некондиційні яблука. Не викидати ж, відвантажували на свій винний завод. Згодом ящики з темно-рожевим нектарним напоєм, а також томатним соком, засоленими огірками, помідорами потрапляли до міст Суми, Кроливці, Басмута та інших населених пунктів.
Я проживаю у Мар’ївці і знаю, що деякі влаштувалися працювати в городні бригади Комуни, на сезонні роботи. Запам’яталося, чи може згадати?
Робітницю Н. Лейченко не довелося вмовляти. Вона розказує. –Хіба таке забудеться? Нас було кілька чоловік з Мар’ївки, хто старшого віку, а хто молодшого, такі як я, робота горіла в руках. Ішли додому - а ходили кладкою через бурхливого Ревуна – стомлені, але з гарним настроєм: і зарплата вдовольняла, і ставлення бригадирів, і сама робота у фруктовому саду душу радувала. Колектив карбувався в пам'ять дружним, злагодженим, закоханим у свою справу.
- Комунарські яблука… Чим різнилися? – питаю у жінки.
- Різнилися багато чим. На наш базар цей фрукт з різних місць завозили, розкладали, радили покупцям брати – смакувати. Та ось від наших, комунарських, ми з подругами очей не могли відвести – такі гарні, привабливі. Розумієте, відчуття аромату, медвяності – як ніде! Наш диво фрукт ні з чим не порівняєш…
- Наш авто гараж?! – говорить знову Володимир Якович. – Машин скільки було, мабуть понад сто, і на кожній по одному – по два водії працювали.
- І молодь трудилася, та ще й як! – доповнює Марія Іванівна. – Хлопці після служби в Армії приходили куди? До авто гаража звісно. Тож проблеми з кадрами не було. Так чи ні?
- Так-так! Що там говорити?! – з готовністю погоджується колишній механізатор. – А тепер? Тепер у власника десь 3-4 автомашини всього. От і порівняйте!
Додам, що чимало людей знали клуб колгоспу ім. Орджонікідзе , його славнозвісний колектив художньої самодіяльності, багату на твори бібліотеку, кінозал. На стадіоні відбувалися змагання з самих різних видів спорту. Активно діяли партійна і комсомольська організації, випускалася своя багатотиражна газета…
Поглядаю на небо. Помічаю, що день потихеньку хилиться до вечора, мій кореспондентський зошит добряче списаний. На подвір’ї господарів садиби, а також за простенькою хвірткою проглядається чистота, доглянутість, усміхаються перехожим різнокольорові квіти, любовно випещені Марією Іванівною.
- Працювали ми всі, наша садівнича бригада, дружно, завзято, весело, єдиним помислом очікуючи прихід весни, виглядали її, покладали гарні надії.
- І вона – приходила, Марія Іванівно. Не затримувалася. Чарувала багатим, пишним цвітінням, духмяними біло-рожевими пелюстками, нескінченим гудінням ранніх бджіл. Яка краса стояла перед вами, вашими дівчатами-трудівницями. Хіба забудеш таке?
- Ніколи не забудеться! – погоджується моя співбесідниця. – Таке, справді, не забувається. В час яблуневого цвіту душа завжди проситься співати.
- І співали?
- Аякже! Виводили наші, радянські, з кінофільмів нерідко.
Придивишся –квітаста гілочка ніби сама до нас прихиляється, слухаючи наші жіночі голоси…
- У вас сорти були гарні, елітні?
- Так, гарні, дорідні! – продовжує ветеран. – Це і Семеренко, і Шампанський, і Гольден, Бауман, Пармен, Сніжний Кальвіль - та всіх і не згадаєш. До тисячі двісті тон здавали вирощеного фрукту. Солодкі, соковиті, рум’янобокі яблука полюбляли в нашому краї, а також Дніпропетровську, Запоріжжі; значну їх частину, як уже казала, відправляли до Російської Федерації, зокрема до міста Кіров.
Одним словом, - завершує розповідь трудівниця, усе те, що вирощувалося нашими руками, на складах не залежувалося, все йшло до людей, радянських споживачів.
І ми були горді від цього, це так! І це не пафос якийсь, а душа говорить – ділиться…
Душа комунарів… Тих, хто покликаний стати першим у зародженні і становленні сільського колективного господарства під назвою «Садівник - огородник» на острові Томаківка (Буцький). Тож трішки надамо вам історії, шановні читачі книги. Вона не зайва, особливо для молоді.
Тож повернемося у 1928 рік. На десятий після переможного завершення Великої Жовтневої Соціалістичної революції. Час, коли дедалі найчастіше і актуальніше поставало питання колективізації на селі. Іншого шляху партія більшовиків просто не бачила. Задумались над цим і на Городищанських марганецьких рудниках. Тож – острів славетний. Історичний. Тривалий час він слугував мешканцям Городища за пасовисько; тут вільно паслася худоба, тішились коні, телята, корови, навіть свині, різна птиця. На цьому місці люди заготовляли сіно. Чи всі були згодні віддати ці землі? Ні не всі. На різних зборах вирішували питання як використовувати незайману землю цього острову, що вирощувати, де взяти кошти, гарних спеціалістів. Багато виявилося невдоволених даним наміром. І все ж за допомогою Нікопольського райкому партії на зеленому узвишші все ж створили сільгоспкомуну.
- 15 лютого цього ж року відбулися перші збори бажаючих вступити до неї. Вів їх досвідчений агроном О. Корочанський. На колективному зібранні затвердили статут комуни, обирається її керівний склад, а саме: О. Корочанський – голова комуни, К. Дубовик – секретар парторганізації, П. Толюпа – бухгалтер.А також до комуни запрошують агронома, що до цього часу працював у Криму – П. Кравченка. Мало – помалу кількість бажаючих вступити до сільгоспформування зростала. Та коли постало питання, де брати кошти на будівництво приміщень, закупівлю саджанців дерев, то деякі відмовилися. Адже запропоновано було здавати до комуни свій інвентар, худобу, а також продати власні будинки. Ось тут – то й загальмувалось. Залишилось 10 сміливців, що вірили в майбутнє, які з великим ентузіазмом взялися за розпочату справу.
- Це були О. Корочанський, К. Дубовик, І. Тертиш, С. Панченко, Д. Зозуля, Т. Корочанський, М. Щур, Я. Кашлецький, І. Чекотило та П. Кравченко. Всі вони ці товариши, прийшли до комуни разом зі своїми сім’ями, які були чималими. І ось невдовзі на острові розпочалися перш роботи. Відриваються землянки, де тимчасово починають жити люди. Потрібно зорати незайману землю, але чим? Ось питання! Своїх тракторів немає. Голова комуни наймає трактора «Фордзон-путіловець», який знаходиться в заможних селян Круглих з Червоногригорівки. Хороша справа! Треба було по швидше відшукати вмілого механізатора, котрий би поїхав забирати цього зубоколісного орача. Зголосився Іван Чекотило, спасибі йому. І ось прямує додому, під’їздить прямісінько до р. Ревун, зупиняється. А лід-то вже тонкий – як бути?! Вихід один: настилати дерев’яні дошки. Підішли односельці, радились – метикували. Один тягне дошку, потім другий, за ним – інші. Почали вкладати містком, вирівнювати, підбивати.
- Ніби й зробили, врахували, здається, все, обійшли ще раз, уважно обдивилися – та неспокій, хвилювання за долю операції на льоду не полишали; «Чи вдасться? Чи витримає настил? А раптом?...»
- Ну, що, Ваню, - поїдемо?! – командує один із присутніх, стоячи посеред рукотворної гаті. То тут, то далі по Ревуну вчувається тривожне лопання березневої криги.
- Потихеньку вперед! «Сподіваємось, що витримає…» Ваня рвучко крутонув рукоятку, - двигун завівся. Покотив машину жовтавим настилом. Слідом проступила весняна вода.
- За розповідями старожилів, коли він почав вперше орати, то невдоволені жителі Городища зібралися на березі щоб йти бити комунарів, але не могли перейти річку, що вже роз. Спочатку землю лилася. Обмежилися лише солоними слівцями, що крикливо линули з потой берег. Спочатку землю орали під городи, яка швидко давала прибуток. На заливних лиманах також садили городину, вирощене відправляли до Нікополя на катерах, човнах. А вже весною 1929 року розпочали висадку молодого саду. В голодний 1932-33 рік комуні виділили землю в степу. Для людей ця справа виявилися досить новою, але водночас і цікавою. З приходом весни належало сіяти зерно, бригада трактористів жила прямо в степу. На ранок вони отримували трохи вареної кукурудзи і кружку молока. Степ засівали декілька бригад. Були вириті землянки, де люди жили підчас посівної. Одного разу дівчата разом із своїм бригадиром Т. Корочанським поїхали до степу сіяти. Заходять до землянки і бачать страшну картину: на землі сидить чоловік, весь пухлий і пече очистки від картоплі на маленькому вогнищі. А на нарах лежать багато померлих людей. Всі дуже злякалися і готовилися одразу ж тікати з місця, та Трохим Степанович почав їх заспокоювати, що треба працювати.
- Всіх померлих поховали, а в землянці навели лад. Хоч і був страшний голод тоді, але в комуні ніхто не помер. Люди вижили завдяки запасам городини, яку заклали ще з осені в кагати. Були також погреби, де зберігали овочі. Також працювала їдальня, три рази годували. Дітей також годували, які в яслах виховувалися. У 1935 році комуна об’єднується з іншими колективними господарствами. Так виник колгосп ім. Орджонікідзе. Коли прийняли статут колгоспу, то всім комунарам дали наділи землі площею 0,25га, а 0,35га виділили в низинні частині, в плавні, для ведення свого господарства. Люди почали зводити власні будинки. Першими побудували Д. Науменко. Взагалі до Великої Вітчизняної війни власне житло мали двадцятеро сімей.
- У 1950-55 р.р. сад почав добре плодоносити, виноградник давав багатий урожай. На роботу до садової бригади колгоспу ім. Орджонікідзе йшли багато людей з навколишніх сел і передмістя. Колгосп став постійним учасником Виставки досягнень народного господарства в Москві, відкриває свій павільйон. Багато працівників садової бригади нагороджуються медалями, орденами, про що свідчать документи, які зберігаються в сім’ях.
Про що іще говоримо? В здобутку садівників є вагома частина праці фахівців-агрономів. Душу й серце вкладували в свою працю тов. Осадчий, Кравченко і ін. Останній, приміром, фактично і жив, і спав у саду, робочий день ніколи в нього не закінчувався. Відав рідному колгоспу всього себе, без залишку. Тут, на цьому місці завершив Петро Іванович своє життя, тут і спочиває вічним сном комунар-трудівник.
Як не сказати добре слово в цій книзі про перших голів колгоспу М. Гордієнка и М. Макиша, котрі залишили на квітучій комунарській землі свій вагомий, відчутний слід. Люди, ветерани господарства дякують їм за це, за високу людяність і доброту сердець. Тут вирощували дорідні врожаї сонячних яблук, і на цьому ж місці з’являлися «на світ» і свої Герої Соціалістичної Праці. Це – Т. Дубовик і В. Галушко. Уславився працею І. Зайцев, якому від правління колгоспу було вручено к подарунок легкову автомашину. До речі, і героїні нашого нарису за свого часу вручили цінного подарунку – на честь ювілейного Дня народження. Порадів за свою вірну подругу чоловік, Володимир Якович. Роками-десятиліттями у них заведено: і радість, і якусь прикрість ділити все навпіл, розуміти одне одного з півслова, першого погляду довірливих очей.
До колгоспу, а саме до його садової бригади часто приїздили кореспонденти, розмовляли з працівниками, брали інтерв’ю у керівників, фотографували. Тут знімали документальну хронічку для кіножурналів. Про успіхи цього господарства писали в районних, обласних, республіканських газетах, журналі «Садівництво». І така цікава деталь. І свій час в колгоспі побував письменник Олесь Гончар, який потім написав повість «Микита Братусь». Так ось, прототипом Микити був голова колгоспу Микита Гордієнко. Гість із столиці ось так описав
Красу острова, його історичне минуле, сам фруктовий сад: Що тут у травні робиться, коли сад квітує! Ідеш міжряддям, довкола тебе в різні боки простелюється чарівне біло-рожеве царство, виснуть повні запашні суцвіття… А в серпні? В серпні на виноградниках зависають ваговиті грони, виплекані сонцем і росою, готові ось-ось упасти вам на руки. Легенько бризнути освіжаючим соком ледь прим’ятої темно-рожевої ягідки. То тут, то там вчувається гудіння бджіл. Іду рядами, милуюся врожаєм…
Ділиться незабутніми враженнями і жителька Комуни, ветеран праці В. Рябченко, яку стрічаю поблизу двору.
- А я ось нещодавно бачилися з Марією Іванівною, героїнею вашого твору – привіталося, погомоніли про домашні справи, погоду, яка ніяк не обіцяє нам ближчого дощику. А його ой, як треба! Сусідка наша є хорошою, товариською людиною, уміє і переробити всього дома і вийти до людей поспілкуватися, новиною поділитися і почути від односельців щось цікаве.
- Роки віддала колгоспному саду разом із чоловіком. У вас багато чого пов’язане з яблуневими гонами, зростали з ними – чи не так?
- Так-так! – залюбки відповідає. Повертається в бік колишнього велета-саду. – Я працювала в чудовій бригаді, і справи робили помітні, спина частенько була мокрою від поту, та весілля нас не полишало. Молоденькі були, гарненькі, на жарт, на сміх віднаходили час.
- А то й на пісню… - доповнюю комунарку.
- Вірно й на пісню! – погоджується пенсіонерка, відкрито всміхаючись. – У художній самодіяльності брали участь, концерти давали. Цікаве тоді життя було, розумієте, Семеновичу. Молоді багато приходило, всім находили роботу, заняття до душі. Які в нас знатні люди трудилися, передовики, Герої Соціалістичної праці! Хто не знає кращих бригадирів, садоводів, агрономів, інженерів, керівників колгоспу ім. Орджонікідзе – всі вони чудові люди. Багатьох уже, на жаль, немає, пішли в інші світи. Та люди пам’ятають.
Доцільно було б, - пропонує комунарка, - аби увіковічити імена наших героів-трударів для нащадків. Щоб молодь знала, хто здобував славу й економічну міць нашого краю, не шкодував сил задля цього. Багато в чому відмовляли собі, інтереси колективу ставили вище своїх особистих. Тож пам’ятну дошку жителі селища могли б відкрити…
- І з коштами питанні б вирішили, - говорю я, підтримуючи думку жительки селища. Варто звернутися до людей з такою ініціативою, думається що підтримали б. Можна спонсорів залучити, місцевих підприємців. Ось ми в Мар’ївці, наприклад, маємо наміру встановити гарного щита, що одна з вулиць носить ім’я видатного полководця Маршала Радянського Союзу, Героя Великої Вітчизняної війни Ф.І. Толбухіна. Фактично, все уже виготовлене, жде свого слушного часу. І він, як думаємо, надійде.
- І я на це не сумніваюсь, - погоджується Валентина Филипівна, і додає: - ми всі скучили за Радянською владою, аби вона швидше прийшла. Щоб пожити по людськи…
Мені час поспішати до автобус. Вручаю своїй співрозмовниці свіженькі примірники газет «Комуніст», «Правда Придніпров’я», залишилася одна – наша маленька «Промінь правди». ЇЇ також віддав жительці, взяла з подякою. Саме в цей час підійшли дві місцеві жінки і також подякували за вручені газети. Із задоволенням почитаємо, зазначили на прощання.
Селище Комуна. Й гадки не мав, що с часом перейменують давнє село на півдні Марганця на «Острів». І вулицю назвуть тим же – Острів, номер будинку такий-то. Тож пішло, як кажуть, поїхало, на догоду сьогоднішнім чиновникам – патріотам. Швидко відсахнулися від радянської минувшини, роблять вигляд, що нічого такого не сталося, багато чого вилітає з пам’яті. І це, нібито, природно. Немодно згадувати колгоспну добу. Це все вчорашнє. Як і селищний краєзнавчий музей. Ніби й не було! А колись гордилися ним, школярів на екскурсії водили, біля експонатів фотографувалися. Виходить, коротка пам'ять.
Тепер замок на дверях. Як мовчазна, металева межа між учорашнім і сьогоднішнім. І скільки йому висіти? І чому ми, громадськість, дозволили на таке?!
Дружно розписуємося у своєму безсиллі та байдужості, з усім погоджуємося. Сказали писати на поштових конвертах «пос. Остров», а не «селище Комуна», - те й робимо. А що – їм видніше. А скажуть назад повернутися – повернімося, знову будемо «Комною» зватися. І музей відновимо. Такі ми? Такі. Соромно якось. Думки гнітять.
Згадаємо 1923 рік. Члени однієї з перших сільськогосподарських комун Росії писали ще тоді хворому В.І. Леніну: «Мы, коммунары, видим в Вас стойкого, величайшего ума человека, непоколебимого творца социализма, берём Вас за свой образец. Мы знаем, товариш Ленин, что наш путь труден, а в труде есть залог будущего нашего счастья…
Сейчас миллионы строят новую жизнь, они переживают самую трудную полосу борьбы. Люди остаються бодры духом и неослабны физически, все хорошо видят, что недалёк тот час, когда водворится царство социализма. Поэтому мы и решили назвать нашу Коммуну Вашим, дорогой, именем. Это придаст нам ещё больше сил и упорства!»
Люди йшли на неймовірні злидні й втрати, і все ж будували нове життя, крок за кроком зміцнювали своє молоде трудове формування. Вони лише починали… В нас же – усе було. Не з першого камінця зводили. Все діяло. Лише живи, трудись, діток виводь у люди, дорожи робочим місцем своїм, дбай про суспільство. Що ще треба було?
Марганец Туристический" в социальных сетях:
Яблука на снігу… Грудневому, Держбудівському. Як з тієї пісні відомої, що раніше часто звучала на радіо. Так, жителька селища Комуни, ветеран праці М. Голубєва бачить це фруктове чудо-збіжжя частенько; разом зі своїми односельцями приїздить сюди, до пл. Держбуду, торгувати домашнім соковитим скарбом. Відпустить покупцям вирощене власними руками, тут же, на базарі і скупиться, поповнить валізу потрібними товарами. А поки-що кілька хвилин є у запасі – пройдеться рядами, подивиться інколи притишить ходу. І тут, і там, вище, лежать – красуються на скупенькому грудневому сонці яблука, груші, видніється морква, біліє капуста.
Яблука… До них у Марії Іванівни – особливе ставлення. Поринає у спогади. Бачить себе за минулих радянських часів, у щільному, дружньому колі трударів колгоспу ім. Орджонікідзе Нікопольського району. Було. Було. Жили гуртом, працювали, разом, однією великою сім’єю і відпочивали.
Робили це з ранку до вечора, рук не покладали, вболівали за спільний результат, вагомий здобуток рідного колгоспу, кожного працюючого. Змагалися, переймалися досвідом кращих, примножували традиції славних своїх попередників. І труд працівників, городників окупувався сторицею – ваговиті, дорідні, смаковиті яблука з Комуни здобували визнання у багатьох місцях України, - всьому Радянського Союзу. До речі, скільки себе пам’ятаю, то чув у Марганці лише одне: «Звідки оці красені?» І відповідь: «Звідси недалечко – з Комуни!» «А ось – наші – з Дмитрівки!» - додавали інші продавці. Їх червонобокі велети також були добре знані в окрузі, їх городяни завжди розбирали.
Комунарські яблука заслужили честі бути присутніми на виставці досягнень Народного господарства країни, звідки привозили численні нагороди, заслужені відзнаки, добру славу. Колгосп ім. Орджонікідзе в 1960 році досягнув свого найвищого рубежу – став мільйонером. Люди почували себе справжніми господарями своєї долі. Звитяжна, натхненна праця забезпечувала достаток у сім’ях, сприяли у навчанні, відновленні здоров’я, поєднання долі молодих юнаків та дівчат.
- Земля під садами та огородами радувала нас, отримувала все, що їй потрібно було, - говорить ветеран колгоспу М. Голубєва, стомлено погладжуючи натруджені руки. На хвильку затихає, переводячи погляду до двору, де порався на цю годину її чоловік.
- Вели регулярну підкормку різними добривами, переважно мінеральними. Десь зо три-п’ять разів поливали, майже всю зиму обрізували сухе гілля, доглядали за стовбурами, боролися зі шкідниками кори. Яблуні росли височенькі, гарні, доглянуті, ми просто любувалися ними.
Ось і господар, легкий на спомин. Підходить повагом, легенько потирає руки, вибирає місце де присісти. Також поринає у спогади.
- Наш Якович у господарстві з 1965 року, - продовжує Марія Іванівна. – Яких лише робіт не переробили його руки?! Скажи журналісту: був і шофером, і трактористом, і комбайнером, слюсарем, теслею, збивав ящикову тару, вантажив – скрізь встигав!
- Вірно каже Іванівна: роботи в колгоспі було багато, - розпочинає ветеран. – Земелька родила рясно, сховища повнилися дозрілими фруктами, овочами, ягодами, все збіжжя ретельно зважувалося, змірялося. В амбарних книгах вівся облік зібраного. Літньо-осінній час то був час особливо відповідальний, - наголошує співрозмовник, - тож берегли кожну годину робочого дня, пам’ятали, що липневий день рік годує. Тож було не відпочинку. Попереду – збиральна, а значить, екзамен треба скласти на «відмінно», на складі готової продукції не повинно бути жодного порожнього ящику. Все зібране належало відправляти і в далекі, і в близькі краї, туди, де з нетерпінням очікують споживачі соковитої продукції.
- Одним словом, з роботою впорювалися.
- Звісно впорювалися! – в один голос запевнюють чоловік і жінка. – Відправляли врожаї, як ми вже казали далеченько, до Росії, тож мені і іншим робітникам доводилося вантажити садово-городню продукцію до вагонів, рефрижераторів, супроводжувати її аж до місця призначення. А це були сотні кілометрів, далека путь, що тут скажеш. Потім доставляли тару назад, знову відновлювати, лагодити, готувати до нового завантаження. Нерідко, - продовжують мої співбесідники, - привозили із собою просто дошки, з яких потім виготовляли тару, бо потреба в ній дедалі зростала. Вона йшла, як відомо, не лише на фрукти, а й на овочі, баштанні культури, ягоди тощо. Тут, я вам скажу, товаришу журналісте, передиху не було. Збивали ящики, готували їх – зранку й до пізнього вечора. І робив це хто? Переважно пенсіонери, ветерани господарства. І не скаржилися! Ось так.
Тож В. Голубєву довелося попрацювати і шофером, і трактористом, і вантажником, експедитором. Поруч з ним перебували робітники М. Бабінцов, Д. Нощечич і ін.., яким належувало обприскувати дерева, вивозити добрива на поля, виконували завдання на фруктовому холодильнику. А таки об’єкт був, десь на 80 тонн. Цих механізаторі хвалили, ставили в приклад іншим, відзначали неабияку їх сумлінність. Одним словом, усе йшло на продаж, у сховищах не залишалось нічого. Споживачі брали і огірки солоні, і помідори, і квашену капусту, кавуни. Залишались лише, так звані, некондиційні яблука. Не викидати ж, відвантажували на свій винний завод. Згодом ящики з темно-рожевим нектарним напоєм, а також томатним соком, засоленими огірками, помідорами потрапляли до міст Суми, Кроливці, Басмута та інших населених пунктів.
Я проживаю у Мар’ївці і знаю, що деякі влаштувалися працювати в городні бригади Комуни, на сезонні роботи. Запам’яталося, чи може згадати?
Робітницю Н. Лейченко не довелося вмовляти. Вона розказує. –Хіба таке забудеться? Нас було кілька чоловік з Мар’ївки, хто старшого віку, а хто молодшого, такі як я, робота горіла в руках. Ішли додому - а ходили кладкою через бурхливого Ревуна – стомлені, але з гарним настроєм: і зарплата вдовольняла, і ставлення бригадирів, і сама робота у фруктовому саду душу радувала. Колектив карбувався в пам'ять дружним, злагодженим, закоханим у свою справу.
- Комунарські яблука… Чим різнилися? – питаю у жінки.
- Різнилися багато чим. На наш базар цей фрукт з різних місць завозили, розкладали, радили покупцям брати – смакувати. Та ось від наших, комунарських, ми з подругами очей не могли відвести – такі гарні, привабливі. Розумієте, відчуття аромату, медвяності – як ніде! Наш диво фрукт ні з чим не порівняєш…
- Наш авто гараж?! – говорить знову Володимир Якович. – Машин скільки було, мабуть понад сто, і на кожній по одному – по два водії працювали.
- І молодь трудилася, та ще й як! – доповнює Марія Іванівна. – Хлопці після служби в Армії приходили куди? До авто гаража звісно. Тож проблеми з кадрами не було. Так чи ні?
- Так-так! Що там говорити?! – з готовністю погоджується колишній механізатор. – А тепер? Тепер у власника десь 3-4 автомашини всього. От і порівняйте!
Додам, що чимало людей знали клуб колгоспу ім. Орджонікідзе , його славнозвісний колектив художньої самодіяльності, багату на твори бібліотеку, кінозал. На стадіоні відбувалися змагання з самих різних видів спорту. Активно діяли партійна і комсомольська організації, випускалася своя багатотиражна газета…
Поглядаю на небо. Помічаю, що день потихеньку хилиться до вечора, мій кореспондентський зошит добряче списаний. На подвір’ї господарів садиби, а також за простенькою хвірткою проглядається чистота, доглянутість, усміхаються перехожим різнокольорові квіти, любовно випещені Марією Іванівною.
- Працювали ми всі, наша садівнича бригада, дружно, завзято, весело, єдиним помислом очікуючи прихід весни, виглядали її, покладали гарні надії.
- І вона – приходила, Марія Іванівно. Не затримувалася. Чарувала багатим, пишним цвітінням, духмяними біло-рожевими пелюстками, нескінченим гудінням ранніх бджіл. Яка краса стояла перед вами, вашими дівчатами-трудівницями. Хіба забудеш таке?
- Ніколи не забудеться! – погоджується моя співбесідниця. – Таке, справді, не забувається. В час яблуневого цвіту душа завжди проситься співати.
- І співали?
- Аякже! Виводили наші, радянські, з кінофільмів нерідко.
Придивишся –квітаста гілочка ніби сама до нас прихиляється, слухаючи наші жіночі голоси…
- У вас сорти були гарні, елітні?
- Так, гарні, дорідні! – продовжує ветеран. – Це і Семеренко, і Шампанський, і Гольден, Бауман, Пармен, Сніжний Кальвіль - та всіх і не згадаєш. До тисячі двісті тон здавали вирощеного фрукту. Солодкі, соковиті, рум’янобокі яблука полюбляли в нашому краї, а також Дніпропетровську, Запоріжжі; значну їх частину, як уже казала, відправляли до Російської Федерації, зокрема до міста Кіров.
Одним словом, - завершує розповідь трудівниця, усе те, що вирощувалося нашими руками, на складах не залежувалося, все йшло до людей, радянських споживачів.
І ми були горді від цього, це так! І це не пафос якийсь, а душа говорить – ділиться…
Душа комунарів… Тих, хто покликаний стати першим у зародженні і становленні сільського колективного господарства під назвою «Садівник - огородник» на острові Томаківка (Буцький). Тож трішки надамо вам історії, шановні читачі книги. Вона не зайва, особливо для молоді.
Тож повернемося у 1928 рік. На десятий після переможного завершення Великої Жовтневої Соціалістичної революції. Час, коли дедалі найчастіше і актуальніше поставало питання колективізації на селі. Іншого шляху партія більшовиків просто не бачила. Задумались над цим і на Городищанських марганецьких рудниках. Тож – острів славетний. Історичний. Тривалий час він слугував мешканцям Городища за пасовисько; тут вільно паслася худоба, тішились коні, телята, корови, навіть свині, різна птиця. На цьому місці люди заготовляли сіно. Чи всі були згодні віддати ці землі? Ні не всі. На різних зборах вирішували питання як використовувати незайману землю цього острову, що вирощувати, де взяти кошти, гарних спеціалістів. Багато виявилося невдоволених даним наміром. І все ж за допомогою Нікопольського райкому партії на зеленому узвишші все ж створили сільгоспкомуну.
- 15 лютого цього ж року відбулися перші збори бажаючих вступити до неї. Вів їх досвідчений агроном О. Корочанський. На колективному зібранні затвердили статут комуни, обирається її керівний склад, а саме: О. Корочанський – голова комуни, К. Дубовик – секретар парторганізації, П. Толюпа – бухгалтер.А також до комуни запрошують агронома, що до цього часу працював у Криму – П. Кравченка. Мало – помалу кількість бажаючих вступити до сільгоспформування зростала. Та коли постало питання, де брати кошти на будівництво приміщень, закупівлю саджанців дерев, то деякі відмовилися. Адже запропоновано було здавати до комуни свій інвентар, худобу, а також продати власні будинки. Ось тут – то й загальмувалось. Залишилось 10 сміливців, що вірили в майбутнє, які з великим ентузіазмом взялися за розпочату справу.
- Це були О. Корочанський, К. Дубовик, І. Тертиш, С. Панченко, Д. Зозуля, Т. Корочанський, М. Щур, Я. Кашлецький, І. Чекотило та П. Кравченко. Всі вони ці товариши, прийшли до комуни разом зі своїми сім’ями, які були чималими. І ось невдовзі на острові розпочалися перш роботи. Відриваються землянки, де тимчасово починають жити люди. Потрібно зорати незайману землю, але чим? Ось питання! Своїх тракторів немає. Голова комуни наймає трактора «Фордзон-путіловець», який знаходиться в заможних селян Круглих з Червоногригорівки. Хороша справа! Треба було по швидше відшукати вмілого механізатора, котрий би поїхав забирати цього зубоколісного орача. Зголосився Іван Чекотило, спасибі йому. І ось прямує додому, під’їздить прямісінько до р. Ревун, зупиняється. А лід-то вже тонкий – як бути?! Вихід один: настилати дерев’яні дошки. Підішли односельці, радились – метикували. Один тягне дошку, потім другий, за ним – інші. Почали вкладати містком, вирівнювати, підбивати.
- Ніби й зробили, врахували, здається, все, обійшли ще раз, уважно обдивилися – та неспокій, хвилювання за долю операції на льоду не полишали; «Чи вдасться? Чи витримає настил? А раптом?...»
- Ну, що, Ваню, - поїдемо?! – командує один із присутніх, стоячи посеред рукотворної гаті. То тут, то далі по Ревуну вчувається тривожне лопання березневої криги.
- Потихеньку вперед! «Сподіваємось, що витримає…» Ваня рвучко крутонув рукоятку, - двигун завівся. Покотив машину жовтавим настилом. Слідом проступила весняна вода.
- За розповідями старожилів, коли він почав вперше орати, то невдоволені жителі Городища зібралися на березі щоб йти бити комунарів, але не могли перейти річку, що вже роз. Спочатку землю лилася. Обмежилися лише солоними слівцями, що крикливо линули з потой берег. Спочатку землю орали під городи, яка швидко давала прибуток. На заливних лиманах також садили городину, вирощене відправляли до Нікополя на катерах, човнах. А вже весною 1929 року розпочали висадку молодого саду. В голодний 1932-33 рік комуні виділили землю в степу. Для людей ця справа виявилися досить новою, але водночас і цікавою. З приходом весни належало сіяти зерно, бригада трактористів жила прямо в степу. На ранок вони отримували трохи вареної кукурудзи і кружку молока. Степ засівали декілька бригад. Були вириті землянки, де люди жили підчас посівної. Одного разу дівчата разом із своїм бригадиром Т. Корочанським поїхали до степу сіяти. Заходять до землянки і бачать страшну картину: на землі сидить чоловік, весь пухлий і пече очистки від картоплі на маленькому вогнищі. А на нарах лежать багато померлих людей. Всі дуже злякалися і готовилися одразу ж тікати з місця, та Трохим Степанович почав їх заспокоювати, що треба працювати.
- Всіх померлих поховали, а в землянці навели лад. Хоч і був страшний голод тоді, але в комуні ніхто не помер. Люди вижили завдяки запасам городини, яку заклали ще з осені в кагати. Були також погреби, де зберігали овочі. Також працювала їдальня, три рази годували. Дітей також годували, які в яслах виховувалися. У 1935 році комуна об’єднується з іншими колективними господарствами. Так виник колгосп ім. Орджонікідзе. Коли прийняли статут колгоспу, то всім комунарам дали наділи землі площею 0,25га, а 0,35га виділили в низинні частині, в плавні, для ведення свого господарства. Люди почали зводити власні будинки. Першими побудували Д. Науменко. Взагалі до Великої Вітчизняної війни власне житло мали двадцятеро сімей.
- У 1950-55 р.р. сад почав добре плодоносити, виноградник давав багатий урожай. На роботу до садової бригади колгоспу ім. Орджонікідзе йшли багато людей з навколишніх сел і передмістя. Колгосп став постійним учасником Виставки досягнень народного господарства в Москві, відкриває свій павільйон. Багато працівників садової бригади нагороджуються медалями, орденами, про що свідчать документи, які зберігаються в сім’ях.
Про що іще говоримо? В здобутку садівників є вагома частина праці фахівців-агрономів. Душу й серце вкладували в свою працю тов. Осадчий, Кравченко і ін. Останній, приміром, фактично і жив, і спав у саду, робочий день ніколи в нього не закінчувався. Відав рідному колгоспу всього себе, без залишку. Тут, на цьому місці завершив Петро Іванович своє життя, тут і спочиває вічним сном комунар-трудівник.
Як не сказати добре слово в цій книзі про перших голів колгоспу М. Гордієнка и М. Макиша, котрі залишили на квітучій комунарській землі свій вагомий, відчутний слід. Люди, ветерани господарства дякують їм за це, за високу людяність і доброту сердець. Тут вирощували дорідні врожаї сонячних яблук, і на цьому ж місці з’являлися «на світ» і свої Герої Соціалістичної Праці. Це – Т. Дубовик і В. Галушко. Уславився працею І. Зайцев, якому від правління колгоспу було вручено к подарунок легкову автомашину. До речі, і героїні нашого нарису за свого часу вручили цінного подарунку – на честь ювілейного Дня народження. Порадів за свою вірну подругу чоловік, Володимир Якович. Роками-десятиліттями у них заведено: і радість, і якусь прикрість ділити все навпіл, розуміти одне одного з півслова, першого погляду довірливих очей.
До колгоспу, а саме до його садової бригади часто приїздили кореспонденти, розмовляли з працівниками, брали інтерв’ю у керівників, фотографували. Тут знімали документальну хронічку для кіножурналів. Про успіхи цього господарства писали в районних, обласних, республіканських газетах, журналі «Садівництво». І така цікава деталь. І свій час в колгоспі побував письменник Олесь Гончар, який потім написав повість «Микита Братусь». Так ось, прототипом Микити був голова колгоспу Микита Гордієнко. Гість із столиці ось так описав
Красу острова, його історичне минуле, сам фруктовий сад: Що тут у травні робиться, коли сад квітує! Ідеш міжряддям, довкола тебе в різні боки простелюється чарівне біло-рожеве царство, виснуть повні запашні суцвіття… А в серпні? В серпні на виноградниках зависають ваговиті грони, виплекані сонцем і росою, готові ось-ось упасти вам на руки. Легенько бризнути освіжаючим соком ледь прим’ятої темно-рожевої ягідки. То тут, то там вчувається гудіння бджіл. Іду рядами, милуюся врожаєм…
Ділиться незабутніми враженнями і жителька Комуни, ветеран праці В. Рябченко, яку стрічаю поблизу двору.
- А я ось нещодавно бачилися з Марією Іванівною, героїнею вашого твору – привіталося, погомоніли про домашні справи, погоду, яка ніяк не обіцяє нам ближчого дощику. А його ой, як треба! Сусідка наша є хорошою, товариською людиною, уміє і переробити всього дома і вийти до людей поспілкуватися, новиною поділитися і почути від односельців щось цікаве.
- Роки віддала колгоспному саду разом із чоловіком. У вас багато чого пов’язане з яблуневими гонами, зростали з ними – чи не так?
- Так-так! – залюбки відповідає. Повертається в бік колишнього велета-саду. – Я працювала в чудовій бригаді, і справи робили помітні, спина частенько була мокрою від поту, та весілля нас не полишало. Молоденькі були, гарненькі, на жарт, на сміх віднаходили час.
- А то й на пісню… - доповнюю комунарку.
- Вірно й на пісню! – погоджується пенсіонерка, відкрито всміхаючись. – У художній самодіяльності брали участь, концерти давали. Цікаве тоді життя було, розумієте, Семеновичу. Молоді багато приходило, всім находили роботу, заняття до душі. Які в нас знатні люди трудилися, передовики, Герої Соціалістичної праці! Хто не знає кращих бригадирів, садоводів, агрономів, інженерів, керівників колгоспу ім. Орджонікідзе – всі вони чудові люди. Багатьох уже, на жаль, немає, пішли в інші світи. Та люди пам’ятають.
Доцільно було б, - пропонує комунарка, - аби увіковічити імена наших героів-трударів для нащадків. Щоб молодь знала, хто здобував славу й економічну міць нашого краю, не шкодував сил задля цього. Багато в чому відмовляли собі, інтереси колективу ставили вище своїх особистих. Тож пам’ятну дошку жителі селища могли б відкрити…
- І з коштами питанні б вирішили, - говорю я, підтримуючи думку жительки селища. Варто звернутися до людей з такою ініціативою, думається що підтримали б. Можна спонсорів залучити, місцевих підприємців. Ось ми в Мар’ївці, наприклад, маємо наміру встановити гарного щита, що одна з вулиць носить ім’я видатного полководця Маршала Радянського Союзу, Героя Великої Вітчизняної війни Ф.І. Толбухіна. Фактично, все уже виготовлене, жде свого слушного часу. І він, як думаємо, надійде.
- І я на це не сумніваюсь, - погоджується Валентина Филипівна, і додає: - ми всі скучили за Радянською владою, аби вона швидше прийшла. Щоб пожити по людськи…
Мені час поспішати до автобус. Вручаю своїй співрозмовниці свіженькі примірники газет «Комуніст», «Правда Придніпров’я», залишилася одна – наша маленька «Промінь правди». ЇЇ також віддав жительці, взяла з подякою. Саме в цей час підійшли дві місцеві жінки і також подякували за вручені газети. Із задоволенням почитаємо, зазначили на прощання.
Селище Комуна. Й гадки не мав, що с часом перейменують давнє село на півдні Марганця на «Острів». І вулицю назвуть тим же – Острів, номер будинку такий-то. Тож пішло, як кажуть, поїхало, на догоду сьогоднішнім чиновникам – патріотам. Швидко відсахнулися від радянської минувшини, роблять вигляд, що нічого такого не сталося, багато чого вилітає з пам’яті. І це, нібито, природно. Немодно згадувати колгоспну добу. Це все вчорашнє. Як і селищний краєзнавчий музей. Ніби й не було! А колись гордилися ним, школярів на екскурсії водили, біля експонатів фотографувалися. Виходить, коротка пам'ять.
Тепер замок на дверях. Як мовчазна, металева межа між учорашнім і сьогоднішнім. І скільки йому висіти? І чому ми, громадськість, дозволили на таке?!
Дружно розписуємося у своєму безсиллі та байдужості, з усім погоджуємося. Сказали писати на поштових конвертах «пос. Остров», а не «селище Комуна», - те й робимо. А що – їм видніше. А скажуть назад повернутися – повернімося, знову будемо «Комною» зватися. І музей відновимо. Такі ми? Такі. Соромно якось. Думки гнітять.
Згадаємо 1923 рік. Члени однієї з перших сільськогосподарських комун Росії писали ще тоді хворому В.І. Леніну: «Мы, коммунары, видим в Вас стойкого, величайшего ума человека, непоколебимого творца социализма, берём Вас за свой образец. Мы знаем, товариш Ленин, что наш путь труден, а в труде есть залог будущего нашего счастья…
Сейчас миллионы строят новую жизнь, они переживают самую трудную полосу борьбы. Люди остаються бодры духом и неослабны физически, все хорошо видят, что недалёк тот час, когда водворится царство социализма. Поэтому мы и решили назвать нашу Коммуну Вашим, дорогой, именем. Это придаст нам ещё больше сил и упорства!»
Люди йшли на неймовірні злидні й втрати, і все ж будували нове життя, крок за кроком зміцнювали своє молоде трудове формування. Вони лише починали… В нас же – усе було. Не з першого камінця зводили. Все діяло. Лише живи, трудись, діток виводь у люди, дорожи робочим місцем своїм, дбай про суспільство. Що ще треба було?
Марганец Туристический" в социальных сетях:
Вконтакте - https://vk.com/mn.tour
Одноклассники - https://ok.ru/marganets.turisticheskiy
Facebook - https://www.facebook.com/groups/mn.tour
Блог - https://mn-tour.blogspot.com
Одноклассники - https://ok.ru/marganets.turisticheskiy
Facebook - https://www.facebook.com/groups/mn.tour
Блог - https://mn-tour.blogspot.com
Коментарі
Дописати коментар