І.К.Вітько. Царська Милість – Новокиївка.
(за матеріалами газети «Шахтар Марганця» від 1 квітня 1989 р.)
Журилися старі люди, непокоїлася і молодь.
Та ось з царської служби повернувся син старого Івана Кучугурного, що жив край села біля гори, яку сагунівці називали кучугурою. Шість років прослужив у землемірній роті, навчився читати і писати, багато дечого побачив, розуму набрався. Навіть літні люди почали величати колишнього служивого Калиною Івановичем. А Каленик багато і цікаво розповідав односельцям незвичайних історій, особливо про те, як люди живуть в інших краях.
Та особливо вразила сагунівців розповідь про неосяжні широкі степи на півдні за порогами, про чорноземи, які хоч на хліб намазуй. І ось у безземельних селян визріло рішення послати на Запоріжжя своїх людей, хай своїми очима побачать все те, про що розповідав Каленик. Бажаючих переселитися на нові землі було багато та сміливців іти на розвідку не знаходилось.
Тоді громадою прийшли до Кучугурних:
- Ти, Калино Івановичу, чоловік бувалий, розуму тобі не позичати, піди на запоріжжя, роздивись там, що до чого, прикинь, прицінись, можливо щось із цього путнє вийде… А ми зберемо з громади якусь копійчину на дорогу. Та візьми з собою товариша, щоб веселіше вам обом мандрувати було...
І восени 1879 року Каленик разом з своїм братом Онопрієм, моїм майбутнім прадідом по матері, вирізали по доброму костуру і вирушили в далеку дорогу. Чим далі хлопці просувались на південь, тим рідше траплялися міста і села, тим більше землі не оброблялося. Тисячні отари овець випасались в степному краї.
Довго йшли молоді мужики… Ось вони поминули місто Олександрівськ (Запоріжжя), заночували в німецькому поселені Нижня Хортиця, далі була Розумовка, Крутий Яр. Минули Лису Гору, знову заночували в селі Біленькому. Наступного дня пройшли через Тарасовку, минули неозорі землі поміщика Стрюкова, потім села Василеву, Косівку, Клейнову, а увечері, зморені, підійшли до Маламиного. Місцеві поміщики Маламин, Рева, Клейн, Яковлев та інші, дізнавшись про мету подорожі молодих київців, один перед одного стали пропонувати в оренду свої необроблені землі. І Кучугурні далі не пішли. Була тут і державна земля, якась Роївщина, що теж ніким не оброблялась.
Довго ходив Каленик широким степом, роздивлявся, розривав костуром жирний чорнозем. «Добрі тут землі, нічого казати, - думав Каленик, - Та ніхто не віддасть їх без грошей, задарма. А де ж у мужика ті гроші? Що робити? З ким порадитись?». Онопрій мовчки ходив за братом. Потім вони почали розмову про майбутнє село. Де його розмістити? Найкраще було б десь недалеко від Маламиного. Тут поруч плавня, річка Бугай, тут – сіно, дрова, риба. Так до землі ж буде далекувато. Треба село ставити так, щоб земля поруч.
Домовившись за землю з поміщиками, які обіцяли частину продати, а частину здати в оренду, хлопці пізньої осені повернулися додому, де їх нетерпляче чекали майбутні переселенці.
Каленик і Онопрій розповідали громаді про свою подорож, про нові краї, показували вузлики з землею, що принесли з околиць Маламиного і з степу майбутнього села. Мужики розтирали у пучках ґрунт, нюхали його, хитали головами, хвалили.
- Люди, що будемо робити? – запитав Каленик.
Мужики мовчали, Потім хтось розпачливо вигукнув:
- Та де ж ти візьмеш ті окаянні гроші? Де?!
Усю зиму жваво точились розмови в Сагунівській громаді про нові землі, про переїзд, про ціни на неї. Десятина землі (1 га) коштувала в той час до 200 крб. А ранньої весни Каленик знову вирушив у дорогу. Тепер уже до Катеринославу (Дніпропетровська) в земельний банк.
Повертався додому Каленик мов на крилах: земельний державний банк давав майбутнім переселенцям на 10 років кредит на закупку землі. Щоправда, проценти будуть немалі…
А після косовиці і молотьби 1880 року 37 родин готові були до переїзду. Серед них Каленик і Онопрій Кучугурні з молодими дружинами і малими дітьми. Їх наймолодший брат Михайло залишився з старими батьками в Сагунівці. Серед переселенців також були Чердак Сидір, Куцевол Василь, Шапошник Марко, Гавриленко, Качко, Білоножко, Короп, Сторчеус, два брати Вітьки Івани, ще один Вітько, їх двоюрідний брат та ін. Всі сімейні. Від’їжджаючи, замовили велику берлину (баржу), навантажили на неї все своє майно, корів, коней, брички, посадили своїх дружин із дітьми і вирушили вниз по Дніпру в далеку дорогу до землі.
Десь у вересні баржа з громадою людей та їх скарбом припливла до порогів. Тут звели з баржі корів і коней, пересадили жінок з дітьми на вози і довга валка вирушила понад Дніпром далі: залишалось 80-100 км, 3-4денні переходи. А баржу з рештками майна і домашнього дріб’язку кілька сміливців взялись переправити через страшні пороги. Всі дуже хвилювалися за людей, за свої пожитки. Та ризикована справа закінчилась щасливо. І через кілька днів баржа пристала до берега Бугая біля Маламиного.
Київці, як їх тепер називали місцеві жителі, почали копати землянки в крутих схилах степу, що тулився до широких понаддніпровських плавнів з першими ознаками осені. Тут і перезимували.
Каленик з мужиками розміряв землю, закуплену у поміщиків, визначав садиби і вулиці майбутнього села. Його вирішили розмістити в трьох кілометрів від Маламиного, в центрі куплених земель, в широкій, затишній логовині. З-під крутого північного пагорба з веселим дзюркотом струменіла прозора, смачна вода. Трохи на схід, по той такі логовині, метрів за 400 уже стояло невеличке село Ломаківка. Згодом воно злилося з новим селом, яке почали будувати київці.
З весни наступного року, закипіла робота. Від зорі до зорі працювали дорослі і діти. Кожна родина будувала за сагунівським звичаєм під одним дахом хату, сарай, пізніше заводили клуні, повітки, комори. Ломаківці тільки дивувалися й заздрили київцям, їх непосидючості і працелюбству. А ще Ломаківців дивувало виразне тверде «щокання» прибульців, бо самі вони «шокали». Будівельний матеріал – земля та солома, збиралась вся рідня на чамур. Біля майбутньої хати на майданчику діаметром метрів 10 знімали шар чорнозему, перекопували глину, заливали водою, робили великий заміс, качали вальки і з них викладали стіни. Через півдня перший шар був готовий. Кілька днів він підсихав, потім його рівненько обстругували гострими лопатами. Знову збиралась рідня, з’являвся новий шар. Десь через місяць-півтора стіни були готові. Як правило, вони робились без фундаментів.
Кожного року нове село поповнювалося новими переселенцями з Черкащини – люди їхали з Сагунівки, з сусідніх сіл Ломоватого, Чернявського та інших. В 1883 році в новому селі було вже більше як 160 родин.
Так, на місці заростів терену та дикої груші з’явилося чепурне село з біленькими охайними хатами під рівненько підрізаними солом’яними покрівлями з новенькими лісами (парканами) з лози, з жовтими скиртами соломи на просторих подвір’ях. А навкруги села – смужки старанно обробленої землі.
На північному пагорбі в центрі села кияни спільними зусиллями збудували велику хату під школу і в 1885 році, в зимові місяці, почав навчати дітей грамоти перший учитель – Михайлик К. В.
Трохи нижче від школи через якийсь час з’явилась ще одна споруда громадська – зборня, де вирішувались різноманітні громадські справи. Першим старостою в селі одностайно було обрано Лисохмара Семена Демидовича, спокійного, врівноваженого чоловіка.
А в зборні щозими юрмилися люди. Найголовніше питання, що хвилювало киян, була земля.
- Оце так ускочили в халепу з цим банком… Оце так кредит… Та хай він сказиться… - чухали потилиці мужики. Землю то закупили, окремі родини і по 5-10 десятин придбали її, та за неї ж треба платити гроші в банк… А головне, великі ж проценти ростуть… І за 100 років не виплатити їх, проклятих. Це і на дітей, і на внуків накинули… Якщо, не дай Бог, рік чи два недорід який, чи ще лихо якесь, то ті проценти виростуть так, що страшно стане. І є земля, і немає її, бо не твоя вона. Ой земле, земле.
Такі думки роїлися в мужицьких головах, і такі балачки точилися щовечора в зборні. В один з таких вечорів було написано листа з проханням звільнити переселенців від кабальних процентів за кредит в державному банку в самий Петербург.
Минав час, селяни нервували і нетерпляче чекали відповіді на своє прохання. Десь через рік, повторне прохання відправлено вже на ім’я самого царя. А ще через деякий час, у зборні люди почули радісну звістку:
- Помилував. Цар помилував проценти!
Раділи кияни, мов малі діти. І не знали, як і кому дякувати. Та хтось додумався, розумна голова:
- Село ж наше без назви живе. Назвемо його «Милість».
- Тоді вже нехай буде Царська милість…
До цього часу село називали Київка, Київщина. Тепер, на честь такої визначної події, воно стало називатися «Царська милість». І лише після Жовтневої революції люди відмовилися від царської милості і село стало називатися Новокиївкою.
Марганец Туристический" в социальных сетях:
Facebook - https://www.facebook.com/groups/mn.tour
Блог - https://mn-tour.blogspot.com
Коментарі
Дописати коментар