Три несподівані стрічі

     Року 1883, одного, літнього, дуже палкого дня, місяця липня, іхав я на парі, селянських коней, які були запряжані в так звану німецьку бричку, схожу на довгий короб з приробленим до нього спереду дишелем і з начепленоі зверх нього на товстих ремінях колискою. Мій шлях йшов од села Дібрівки, Олександровського повіту, до села Славгорода, того ж таки повіту. Попереду, на моному шляху, лежали – велике село Покровське, слобідка Гнидина, хутір Богодар, село Миколаівка і за ними де-кілька невеличких, одиноких, одсунутих далеко од шляху слобідок та хуторів. Уся тая велика просторінь степу була колись-то частиною «вольностей», чи хоч господарства, запоріжського козацтва і належала до так званоі кальміуськоі паланки, се-б то, на теперішню мову, станиці, або повіту.


     Степ од страшноі літньоі спеки де-инде зовсім стратив траву і через то зовсім почорнів, там, де по ньому уже пройшли плуг; де-инде все ще був укритий травою, се-б то тирсою та ковилом, там де плуг ще не торкався землі, але усе ж таки пожовк, вицвів і зробився зовсім безживний та сухий. Через те і коні і самі подорожні, од спеки та степового безвітря, почували себе пригніченими і снесиляними на той час. На наше счастя, одначе, потроху та помалу почало уже збиватися до західу, і міні здавалося, що ось-ось пройде година-дві, і тоді для нас настане зразу полегкість. Я сидів на дерев’яній колисці, чи хоч люльці, яку навішано було на стінки брички, і злегка коливалався то туди, то сюди, нахиляючись то на один бік, то на другий. Спокійне сідало і палке повітря заколишували мене. Перед моіми очима, на передній дощечці, сидів візчик, типичний «новороссійский хохолъ», білявий на масть, з довгими, уже добре посивілими, дротяними вусами, з короткою, давно неголяною, щетинистою бородою, з обстриженою дуже низько, округлою головою, в широких, темного цвіту, штанях, які надіті були йому зверху білоі з мережками сорочки і підперезані сукняним, зеленого цвіту, поясом, в великих постолах на ногах і в високій шапці, не вважаючи на літню спеку, на голові.



     І вираз лиця і одривчасті слова та фрази, які мій візчик, на призвище Чорний, кидав так собі, немов би мимохідь, давали мені розуміть, що я маю діло з чоловіком не аби-яким. Він давно уже обертався до мене то з одним, то з другим питанням, але я, то дрімаючи, то прокидаючись од дрімання, або зовсім нічого йому не одмовляв, або ж одмовляв, та тільки не так, як слід.

     Ось перебігли ми одну балочку, там другу, тамечки третю і нарешті ускочили у велике і людне село Покровське, розкинуте повздовш правого, високого берега річки Вовчій, або Вовчих вод, і понеслись по широких, чистих і де-инде, то тут, то там, засажених жовтими акаціями, вулицях. Ось опинилися ми і коло веселоі корчми, найголовнішим показчиком якоі була пуста пляшка, надіта на високу, уткнуту у соломьяну крівлю, дрючину, що злегка хиталася з-бік-на-бік од повітря і через те саме немов би закликала до себе усіх повз неі прохожалих людей.

     - Пане, а пане, що я вам хочу сказати?
     - Кажи, як що єсть що казать.

     - Ні, не знаю. А як що ти страждаєш од живота, то треба б тобі побувати у лікаря Циганка, він би тебе і підлічив.

     - Та я уже й був у нього.
     - Ну, що ж він тобі сказав?

     - Що він міні сказав? Чудне сказав… Ти, каже, хлопче, не чим инчим не можеш вилічитися, як горілкою: коли тільки іхатимиш повз корчми,ніколи іі не минай. От що він міні сказав! Чудний лікар!

     - Чисто що чудний!... Ну, як що він тобі справді таке сказав, то підвертай уже до корчми…

     ….Уже зовсім стемніло, коли ми, покинувши приязну корчму, рушили далі в дорогу. Переіхавши брідьма камьянисто-піскувате дно річки Вовчих вод, ми зразу опинилися у слобідці Гнидиній і тут знов побігли по широкому шляху, по обох боках якого скрізь тягнулися біленькі, чисті і чепурні мужичі хатки, складяні із так званого лимпачу, себ-то необпаленоі, на половину з соломою, на половину з землею, цегли і з верх цегли гарно побіляні крейдою, а знизу, по призьбі, підведені жовто-гарячою глиною.

     - Ну, як же тепер твій живіт?

     - Е, тепер так, що хоч до Москви, або ще й дальше Москви. Одно слово, зовсім байделе.

     - Тобі байделе, а ось міні так лихо.
     - Через що вам лихо?
     - Через пропасницю, або хиндю, що уже кілька день сидить у мене у середині і ніяк я іі не вижену звідтіля.

     - Через пропасницю? Хі, од пропасниці я таке слово знаю, що як тільки його скажете, так тут ій і капець; завтра ж, або після-завтра ій і амінь.

     - А яке ж ти там слово знаєш таке?

     - Треба девьять раз під ряд, не оддихаючи, прочитати слова: «Ішов чоловік на святу неділю та найшов девьять лошаків, із дев’яти стало вісім, із вісьми сім, із сіми шість, із шісти пьять, із пьяти чотирі, із чотирьох три, із трьох два, із двох один, із одного ні одного; як у того чоловіка не стало лошаків, так щоб у раба божого (Дмитра, чи кого там инчого) не стало болісті. Дай, Боже, рабу божому жовту кість та червоне мнясо»

     - Так ти, бачу, знаючий чоловік.

     - Та де що розумію… Ось тут богдаровський пан та усе ізде щоліта на теплі води кота із живота виганяти, а як би він міні дав грошей карбованця три, то я б йому скоріше, ніж ті теплі води, вигнав того кота. Так би одразу і занявчав! У нього ще, кажуть, ремонти є у нозі; і суглоби того я знаю ліки, аби б тільки до тих трьох карбованців та ще карбованців пьять додав.

     - А що ж то воно за кіт такий? Чи катар?
     - Та, може, й катар, як по панському казать, а по-нашому кіт у животі.
     - А рементис?
     - Рементис- це така хвороба, що од неі руки та ноги корчить.
     - А які ж супроти нього ліки єсть?
     - Спершу всього заплатять міні три карбованця грошей. Це перші ліки, а далі я уже знайду, як треба діло робить.

     - Чому ж ти не дійдеш з твоіми ліками до пана!
     - Е, туди не моя талія…
     - А може ж ти ще які ліки знаєш супроти хвороб?
     - Та де що розумію.
     - Що ж ти розумієш?
     - Та от як заварювати од живота соняшниці, то тут треба казати такі слова:

Лежить собака серед дороги,
Розкидала усі чотирі ноги,
Струснетця-здригнетця,
Все лихо минетця.

А як баби лічать од живота, то вони приказують инакше:

Ходила я по горах та по долинах,
Носила горщик та вила,
Горщік увірветця та й розібьєтця,
А з тебе усе лихо минетця,
З твойого живота та в другий живіт,
Туди мене позовуть та й там міні дадуть.
А як жид захворає, так для того ще инчі слова.

- Ну, а які ж уже для жида слова?
- А ось які слова:
Біг пес через панський овес,
Як не вадить вівсу,так і жидові – псу.

     Оце і все; тільки кажи іх потихеньку собі під ніс; а він, той жидюга, зіває та заплюща очі, а він зіває та круте головою, та ще за те і карбованця тобі дасть…То ото воно і виходе, як там кажуть: набалакала-наговорила, дайте жолобчастого Данила, сведлити-вечеряти, казав батько – полудрабок…

     - Ну, як що вже ти справді такий знаючий чоловік, то може ти знаєш ще й те, чому ця річка та зветця Вовчими водами.

     - Не инако, як од вовків. Тут мабуть, колись-то вовки-сірмани водились, по чагарниках та по тернах, якими тутечки позаростали от хоч-би у пана Михея береги цієі річки. Тепер воно, то на кожного вовка чоловік сто, або й більше людей, а колись було на кожного чоловіка сто, або й більше вовків. От через них і річка ця прозвалася Вовчими водами.

     - А чого ж то у вас слобідка зветця Гнидина?

     - То уже од якогось-то запорожця Гниди, такого, що, мабуть, паршивий та мирщавий був, на гниду схожий. Там тепер пан живе, з того ж таки Гниди узявся;тільки він себе зве Гнєдін, а народ таки постарому велика: Гнида та й Гнида. Та скільки він за часи панства пересік своіх людей, щоб не сміли казати Гнида, а казали б Гнєдін, так де там? Гнидою так і зостався. А ото як уже мужики вийшли на волю, так один гнидівський чоловік, такий, що чумакував у Крим по сіль, повернувшись з дороги додому, прийшов до пана та й каже йому : «Оце я, паночку, чумакував у Крим по сіль та бачив там по дорозі вашого родича». –«Якого»? питає пан. «Та пана Вошу. Побачив та й пита: «Ти звідкіля, чоловіче»? « Із Гнидиній, кажу, пане». «А, це звідтіля, де мій родич жива, пан Гнида?Ну, так скажи ж йому, що уклоняєтця йому Воша»…

     - І щож за те тому чоловікові од пана було?

     - А що? Вигнав у потилицю од себе та й більше нічого…Ні, це ще не все. А то якось цей же таки пан Гнида та виіхав до царського см отру,- він був такий високий та здоровий і в гвардіонах служив. Виіхав та й стоіть при свойому полку. Аж ось підъізжає до нього на коні цар Миколай Павлович та баче, що такий бравий офіцер стоіть, та й питає його: «Какъ фамілія»? А він мовчить і нічого не каже, - соромитця свойого призвища. «Какъ фамілія»? завдруге питає цар. А той уже і зовсім злякався і ні словечка не каже, а тільки стоіть та увесь труситця, як на ножі. Тут підбігає до царя якийсь-то полковник, держить йому під козирок та й кричить: «Гнида, Ваше Императорское Величество»! Царь подививсь, подививсь тоді на Гниду та й каже: «Какая, однако ж, огромная гнида»!...

     Після цих слів мій вірчих якось-то підбадьорився, хитнувся з одного боку на другий, потягнув до себе віжки, стьобнув по конях довгим батігом , і наша бричка понеслась по твердому як камінь, і гладенькому, як скатертина, шляху. Праворуч од шляху тягнулась синею смугою річка Вовчі води; попереду, перехоплюючись через шлях, вилась річка Гайчур, зтиха несучи своі води до Вовчій, а в чудовому куточку, де тіі річки зливалися до купи, виявлявся на сугорку невеличкий хутір пана Михеєва, Богодар.

     Уже хутір був зовсім близько, як нам трапився дуже звичайний, але й дежу неприємний при трапунок у срепу: у нас уломилась вісь у бричці. Через те, що на улаштування брички треба було багато часу, я покинув свойого візчика на місці, а сам пішком попростав до Богодара.

     Було зовсім темно, коли я добрався до панського хутора і наближивсь до старого, покинутого в ньому будинка. Тут я убачив в одній половині того будинка цілу юрбу парубків та дівчат, які звичайно наймаютця на літні роботи у панські окономіі. Через те, що було під свято, у занятій половині будинка було і весело і гучно. Уже оддалеки учувались веселий гомін, галас та вигуки. Парубки та дівчата зібрались до купи, щоб поспівати та потанцювати та пожартувати між собою. Побачивши, одначе, пана, компанія спершу була замовкла; але потім, коли пан забалакав до неі «козацькою» мовою і назвався «своім чоловіком», парубки та дівчата очуняли і дали простір своій волі і свій удалі. Нічого схожого і ніколи раніш того міні не доводилось бачити. Що за музики! Що за танці! Що за парубки-молодці! Що за дівчата-кралечки!

     На лежанці, коло печі, сидить дядько Хома Провора, чоловік сліпий, він грає на сопільці: коло Провори сидить парубок Іван Нетреба; він бьє у бубон; за Нетребою сидить хлопець Василь Кіт; він стукає у заслінку. Музики ударили спершу козачка. Компанія стоіть і немовби німіє од чарівних музик, немов би набираєтця духу, щоб кинутись потім у пекельний танець. «А-ну, хлопці! А-ну, хлопці! А-ну, хлопці»! Але хлопці усе ж таки стоять і не соваються з місця. А проте огненні музики напевно ворушать іх; більш того: вони давно уже підбурюють усіх кинутись у танець, та тільки немає такого молодця, щоб він призвід усім дав.

     І ось один молодець не видержав. Він несподівано і дуже головно свиснув, потім вискочив насеред хати, вмент перекинувся через голову, ударив правою долонею по землі, далі став на ноги і пішов виробляти усякі вихиляси, показувати ріжні викрутаси та вигупувати гопака. То він йшов усе боком та скоком, то присідав униз та ударяв обома руками по землі, то знов ставав на ноги і, узявшись у боки, свиснувши по-молодечи, стукав нога об ногу і після того садив такого гайдука, що навкруги його скрізь аж пил підіймався стовпом, аж земля дзвеніла дзвоном… І потім знов і несподівано спинитця на одному місці, обкрутнетця сам округ себе на одній нозі, присяде до землі, замете долівку своіми неосяжноі величині штанинами і знов піде вибивати, і знов піде садити гайдука та такого гайдука, од якого аж дух захоплює у всіх. Ху, ти бісів син! Це чорт, а не парубок!І зглянути на нього: чорт батька знає, що за черевики на ньому! Ні закаблуків, ні підошв, пальці видно, а як стукне він ними, як ударе по земля, так здається, що на кожній нозі у нього по десяти-пудовому залізному молотку, а то ще й біль. А штани на парубку! Ото ж вигадати треба такі: широкі, як степ, а глибокі, як море. У них сміливо влізе три лантухи пшениці, або півсотні кавунів. Що збор на них! Що дегтю! Що пилюки! Еге-ж , а ви спогляньте ще, який картуз на парубку! То не картуз, а блин, справжній блин. Він починаєтця на самому найгострішому місці кубушки, а кінчаєтця та шиі, по нижче коміря сорочки. Ні козирка, ні околиці! Блин, таки справді блин! Затеж сорочка у козака! То шила йому дівчина, білява Вустя, з тонким, як тополя, з гнучким, як молода береза, станом. Вона скільки старання приклала на те, щоб тільки догодити свойому Захарькові. І вийшла тая сорочка на диво: з мережками, блакітною стрічкою, з цяцькованими лиховками... Ай, козак Захарько! От козак, так козак! Оце танцюра, так танцюра! Цей і батька свойого, Семена Ковалевщенка, за пояс заткне!... А — ну, хлопці, ще цієі!

     І музики ударили метелиці. Уся молодь заворушилась. Тепер усі парубки та дівчата побрались за руки і почали круговий танець. Скільки краси, скільки граціі тут було.

     Там чорнобрива Марьяна пливла, як плаває вутінка; там дрібно вибивала танець своіми маненькими ніжками Доманя — серденько, маненька, як перепілочка, легенька, як перьіночка; там Онися- ластівочка, з чорними очицями, соромлива, уся зашарілая, як червона маківка, поводила своіми рученятами і в лад тупотіла своіми ніжками, обутими у прості, але дуже гарні і ловкі черевички; а ось Лукія, дівчина висока і доросла, виступала так нешвидко, зате дуже статечно і поважно, нагадуючи собою одну із величних богинь олимпійського ціклу і являючи із себе дуже ласий шматок для молодих парубків.

     —  Ай, дівчата! Оце так дівчата! Одно слово дівчата!

     То кричав мій візчик, який устиг уже полагодити бричку, поіхав слідком за мною і тепер опинився в панському хуторі. Покинувши своі коні коло вікна будинка, він ускочив у середину кімнати, затесався в саму гущу танцюристів і в чому був — в високій шапці, шкуратяних постолах на ногах і з довгим батігом у руках — пустився навприсядки, присвистуючи своіми губами і понуривши на бік свою, уже добре посивілу, голову:

А ну грай! А ну грай!
От закину зараз ноги аж за спину,
Щоб світ здивувався, який я удався!..

... Десь, мабуть, довго ще танцювали в хаті. Уже ми покинули панський будинок; уже геть одъіхали од нього, а гуки усе неслись і неслись із нього, а музики усе розстинались і розстинались, а свист усе лунав і лунав скрізь... Теперечки я все забув: і степ широкий, і річку роздольну і козаків запорожців; одні парубки лихіі та дівчата чорнобриві стояли у мене перед очима, одні вони ввижалися міні. Ех, благодатня краіна! Що за природа, що за повітря, що за широчиня, що за далечиня, що за народ, що за танці лихіі!...

      Але ось ми проіхали село Миколаєвку, поминули кілька слобідок та хуторів і наближились до Славгорода. Ось ми і коло станціі; уже розітнувся свисток; десять хвилин, і поізд посунетця. Заплативши візчикові гроші, нашвидку захопивши своі речі, я вмент ускочив у вагон і через кілька годин, без усяких приключок, прибув до города Катеринославу.

(Кінець буде).

Д.І. Яворницький

Три несподівані стрічі.

(кінець).

     Проминуло вісім років з того часу, як міні трапилась приключка в Хуторі Богодарі, коло річки Вовчих вод і Гайчура. За ті вісім год багато утекло води в широкому Дніпрі і в тихій річці Вовчій. Багато де чого скоілось і в мойому, мандрівному житті.

На могилі славного кошового отамана Івана Сірка 

(Село Капулівка, Катеринославського повіту).

     За ті вісім років я устиг уже виходити увесь Крим, виіздити половину Кавказу, завітати у далекий, на Білому морі, Соловецький манастирь, ознайомитись з Західним краєм, заглянути у Царство польське, побувати в Закаспійській краіні, Туркестані і далекій Персіі. Багато за ті часи перемінилось і в мойому умі і в мойому серці, а Запоріжже усе таки миліще усього було міні у світі; туди попрежньому неслись моі думки і усі заповітні мріі моі. «Як то там, думалося міні у тому заповітному Запоріжжі, чи попрежньому коливається од тихого степового вітерця і низько стелетця по землі білий, блискучий ковил? Чи попрежньому там річки Гайчур та Вовча несуть ясні води своі? Чи попрежньому пливе над тими річками ярко-золоте сонечко і, сміючись, купаєтця в іх чистих водах, заливаючи своім променям іх темно-зелені береги, де-инде оточані високим очеретом, де-инде засіяні груддям гранитових скель? Чи попержньому у тих місцях висипає, ночноі доби, в неосяжній небесній височині несчисленна сила зтиха миготячи синясто-блакитних зорь? А в безмежному просторі степів чи попрежньому високі могили та буйні вітри ведуть таємничу розмову про давно минулі, але славні подіі славних степових багатирів?

     І ось я, повний таких питанні, помчався на тихі води, на ясні зорі, у край веселий, між мир хрещений.

     То було року 1891, теж місяця липня. Тоді я іхав уже навверле, од Славгорода до хутора Богодара, а не од Богодара до Славгорода, як раніш того було. І на той раз сонце палило немилосердно. Але на передодні випав гарний дощ, і через те в повітрі не чути було тієі степовоі спеки, яка в ній звичайно чуєтця в дні великоі суши і при нерухомому повітрі в степу. Конячки моі швидко бігли по твердо-грунтовому шляху, на якому на той раз не було і признаку пилюги, зметеноі дощем попереднього дня, а німецька бричка плавко котилась по гладенько убитій дорозі, дзвінко «поцуцокуючи», як сказав мій візник, своіми новими сталевими вісями і новими колесами з вставленими в них утулками.

     Поминувши кілька сел., слобідок та хуторів, ми нарешті вискочили на високий кряж, звідкіля убачили річку Гайчур і по той бік річки Гайчура уздріли приязний хутір пана Михеєва, Богодар, і потім тоо швидко скотились з спадистого кряжа до самого мосту, перекинутого од одного до другого берега річки. Коло мосту мій візчик припинив коней, і я виліз із брички, щоб пройтись по мосту пішки. Пройшовши міст, я убачив за поруччам його сліпого старця, який сидів з розпухлим животом прямо на землі, підобгавши під себе ноги, держав у руках деревьяну, розмальовану чашечку і, нахилившись низько, усією головою, до землі, жалібно волав: «Дайте, православні люде копій очку! Подайте, божіі люде, сліпенькому копій очку»! Я розтулив свій гаманець, витяг із нього мідяка і наближивсь до старця, щоб подати йому свою лепту. Пильно споглянувши на лице старця, я спіймав у ньому щось-таке давно знайоме міні, але ніяк не міг пригадати, де і коли саме я бачив цього чоловіка. А він усе кивав головою і таким тоскним та жалібним голосом, який розьятряв міні серце і проймав мою душу, прохав милостині.

     - Відкіля ти, чоловіче божий?
     - Із Богдара, паночку.
     - Із Богдара, кажеш?
     - Із Богдара ж. Оцього, що тут зараз на сугорці, за річкою.
     - А як же тебе звуть, чоловіче божий?
     - Захарьком звуть, Ковалевщенком.
     - Господи Боже мій! Та це ж ти той самий Захарько, що колись-то тут….
     - А ви хто такий, паночку?

- Я… Памьятаєш, як ми колись-то отут, у панській хаті, укупі гуляли?...
Безсчасний сліпець од таких моіх слів здригнувся усім тілом своім, знов перепитав моє імня і призвище і після того гірко-прегірко заплакав. Я так був уражений усією цією несподіваною для мене стрічею, що не здолав знайти у себе а ні жодного словечка, щоб як-небудь розважити безсчасного страждальця. Я стояв, немов скам’янілий, на одному місці і тільки дивувався тому, що зробили літа з дорогим для мене, по згадкам, чоловіком.

     «Ох, літа, літа, що ви творите»! Поминуло вісім год, і за ті роки зовсім здоровий, бравий парубок,завзятий танцюриста, великий чудо мор зробився сліпим старцем, хирим, з розпухлим лицем, тремтячими руками і роздутим животом. 

Українські кобзарі: Степан Пасюга, Іван Кучеренко, Павло Гащенко і Григорій Кожушко. 

І ось він, бідолаха, усе ридає і ридає і, не вважаючи на видиме своє силкування, ніяк не здолає спинити своіх сліз. «І звідкіля ці сльози у мене берутця? Сліпий же я, а дивись ти, як сльози течуть»!...

     - Та що ж з тобою сталось, голубчику мій, що ти сліпий та слабий такий зробивсь? Поспитав нарешті я, подавивши в серці свойому великий сум.

     - Та що? Бодай би і не казати шо!...

     І тут сліпець розповів міні, як у нього якось-то, дуже палкого і ясного літнього дня, в возовицю хліба із степу на тік, несподівано заболіли очі. Спершу вони боліли не-с-так кріпко, а потім де далі, усе дужче і дужче, і очі йому усе більше і більше уклякали. Ходив він і до баби-знахурки, і до якогось-то селянського лікаря, нарешті і до мемельського дохтура, але усе було даремно: ні од кого не запоміг собі ні помочі, ні полегкісті і потім того зовсім осліп. До того ще захопив собі десь-то пропасницю, яка мучила його кілька місяців безупинно і нарешті викликала йому водянку. Живучи в одному дворі і в одній хаті з рідним братом своім, чоловіком жорстоким і недоумкуватим з природи, він зовсім підпав під його пяту і терпів од нього не тільки докори, а навіть і тяжкі побоі за те, що не допомогав йому в хазяйстві, зробився залишньою тяготою в сімьі і займав у хаті даремне куток. І що ж було для бідолахи таким кутком? Таким кутком для нього була піч, на якій безсчасний страждалець валявся не тільки зимньоі доби, а навіть і в літні, палкі дні, щоб нагріти себе од пропасниці, яка жорстоко гнітила його.

     - Ну, а що ж тая дівчина Вустя, яка уряд з тобою жила та кохала тебе?
     - Дівчина Вустя? Моєю дружиною стала і діточок трьох міні придбала, та тільки і вона через мене слаба та хира стала, та й дітки моі якісь-то безсчасні та вбогі зародились на світ. Горе навкруги мене! Як єсть горе і більш нічого! Я хоч би так, щоб і вмерти, так дуже жалко покинути маленьких діточок.

     Справді, безсчатний чоловік опинився навкруги в горі, великому і невимовному горі, і я ніяк не міг допомогти йому. Витягнувши злиденну бомажку із кишені, я думав хоча цією абищицею втішити горопаху. Але сліпець, узявши од мене однією рукою милостиню, другою швидко перехрестився і тут же несподівано заявив, що на другий день він пішком піде до села Покровського і там найме батюшку одправити молебен, бо він уже давно хотів зробити теє та тільки не мав для того грошей.

     Такі несподівані слова безсчасного сліпця не меньч вразили мене, як і те, що молодий та бравий парубок несподівано зробивсь слабим та бідолашним старцем.

     Ось живий зразок терпіння і віри, віри і терпіння! В думці сказав я сам собі і з тим покинув сліпця коло мосту, а сам подався геть далі по шляху.

     Пізьоі осени того-ж таки року повертався я назад мимо Богодара на Гуляйполе. Погода була якась-то журлива і сумна, така, наводила на серце тугу і викликала тяжкі думи у голові. Мрячив дрібний і холодний дощ. На передку моєі брички сидів осовілий хлопець Грицько Дереберя і вьяло ньокав на своі коні, щоб за сонця добратись до Гуляйполя, головного місця моєі мандрівки на той раз.

     Ось і Богодар. Ось і сумне коло Богодара кладовище. На кладовищі чорніє свіжа, тільки що виведена могила з білим, ще не почорнілим од часу хрестом і з начепляною на хресту, теж білою хусткою, яка тіпалась на вітрі округ хреста. Попереду пленталась по дорозі за водою якась-то стара бабуся. Побачивши проізджаючих, вона стала осторонь, щоб не переступити дороги з пустими відрами, і низенько нам уклонилась.

     - Здорові, бабусю!
     - Здоровенькі, паночку!
     - Спасибі, що не перейшли з пустими дороги!
     - Ні за віщо дякуєте.
     - Кого ж це у вас Господь прибрав, що хрест стоіть та ще й хустинка округ хреста метляєтця.
     - Захарька Ковалевщенка.
     - Захарька Ковалевщенка?
     - Еге-ж! тут такий сліпий чоловік був…

     Немов би гострим ножем шеменула мене така одповідь бабусі…

     Так от де твій кінець, колись-то веселий парубок, а потім того горопашний старець! Не витрімав бідолаха. Не витерпів, покинув скорботний світ і знайшов собі инчу «юдоль, одеже ни печаль, ни воздиханіе, но жизнь безконечная»… Нехай же над прахом твоім земля пером!...

     - Грицько!
     - А що?
     - Чи доідемо ми сьогодня до Гуляйполя?
     - А чому ж нам і не доіхати?
     - А дорогу добре знаєш?
     - Як свою кишеню.
     - Ну, так поганай же коней!

     І ось ми ідемо усе далі і далі, поспішаючи приіхати до міста, поки дощик не перейшов у справжній дощ. Але вкупі з нами поспішає і дощик, а з ним повіває і степовий вітерець.

     - Грицько!
     - А що?
     - Чи так ми ідемо?
     - Будь би то так, а обтім хто його зна.
     - Як же воно так, коли раніш вітер дув нам у спину, а тепер дме у бік?
     - А ось ще трошки проідемо, то й побачимо, чи воно так, чи воно не так.

     Ідемо далі, усе поспішаючись уперед. Але укупі з нами поспішає і дощик. Тільки тепер це уже не дощик, а великий дощ. Небо давно уже затяглось темними хмарами і зробилось темніще самого пекла. Десь-то, поки ще оддалеки, розносилось гуркотіння грому і розгорталась на всю широчиню неба блискуча блискавка. А ми усе тарганимось і тарганимось і невідомо в яких місцях. Коли ось наша бричка несподівано і якось-то одразу хильнулась у бік, і ми вмент так і полетіли униз та ще й накрили сами себе коробом брички. Усе, що було з нами у бричці – кавуни, хранзолі, овес у мішку, сало, ніж, сіно, килим, чамайдан з ріжними речами – усе те звалилось на нас вагою і розповзлось проміж нас. А наші коні, добре потомлені іздою, спинились на місці, стали, мов би укопані у землю, і неначе питали у нас, а що ж воно із цього дива та вийде тепер.

І такечки, коні наши стоять, а ми сами лежемо.

- Грицько!
- А що?
- Чи ти живий?
- Живий! А ви живі?
- Живий!
- Грицько!
- А що?
- Чи ти не поламавсь?
- Ні, а ви?
- І я ні! Давай уставати.
- Давайте.

     І ось ми починаємо силкуватись, щоб видряпатись із-під короба брички; але даремне наше силкування, - ми ніяк не здолаємо того зробити: короб дуже важкий для нас. І знову ми лежемо, а коні спокійно стоять, а дощ льє, як із відра.

     - Та треба ж, скільки не лежи, а треба усе ж таки уставать.
     - Та й треба таки!

     І ось я то так, то сяк, хоча й з превеликою натугою, а все ж таки видряпавсь із-під короба; але Грицько, одягнутий у важку свиту і узутий у величезні чоботи, з великою на голові шапкою, ніяк не здолає вилізти із-під брички. Силкуюсь підняти бричку уверх, ніяк не підійму: вона дуже важка для мене самого і до того ще треба підіймати іі супроти якоісь-то гори. Але ще і ще кілька силкування, і бричка трішки ссунулась з місця, а в той мент виповз із-під неі і Грицько. Коли ось перед нами свірконула блискавка і слідом за нею грюконув страшенний грім.

     - Еге, тепер я знаю, куди ми заіхали.
     - А куди?
     - У Нехвельдову.
     - Що ж воно далеко од нашого шляху?
     - Не-с-так і далеко: верстов вісімнадцять у бік…
     - Добре ж ти й дорогу знаєш, Гриць.
     - Знав колись, а тепер усі памороки грім одбив.

     Тим часов блискавка ще яркіш блеснула на у вічі, і тут ми убачили усю обставу, яка була коло нас: праворуч круте і глибоке бескеддя, ліворуч широкий і довгий став, а просто, перед очима, вузенька гребелька, з якоі ми і обенберились до самого берега ставка. Візьми коні наши ще три-чотирі аршини уперед, і ми попали б як єсть у самий став.

     - Ну, тепер, Грицю, що ж ми будемо робить?
     - А що? Я виведу коней по греблі на дорогу, а тамечки сядемо тай посунемось далі. Тепер я уже дорогу добре знаю, як у своіх штанях очкур, що як треба міні , то й на пам’ять намацаю його.

     - А може б нам краще заіхати до німців та у них заночувати?
     - Е, тут такі гаспидські німці живуть, що не тільки нас, а десь і самого Христа не пустять ночувати.

     Прововтузившись кілька часу, мацаючи скрізь пальцями траву, ми розшукали усі речі, навіть до невеликого ножика, який випав із торби на траву, склали те все, як було, у бричку, потім того нешвидко сповзли з греблі і, нарешті, піднялись у вільний степ. Але тут, назустріч нам, подув такий вітер, од якого навіть коні і ті почали повертати у бік своі голови. Ні, треба нам, як би воно не було, треба десь-то заночувати! Але Грицько і тут визволив мене із біди: він завірив мене, що не більш, як через хвилину міста, ми будемо коло хутора куркулів і тамечки можна буде заночувати; а що той хутір не-с-так далеко од нас, Грицько простяг руку у далекий степ і показав на вогник, який мигтів десь-то далеко у степу. Але в рівному степу такий вогник видно буває иноді за добрий десяток верстов. А проте я все ж таки здався на досвід Грицька, і ми посунулись до хутора куркулів.

     Куркулями звуть в «Новій Россіі» захожих із другоі губерні людей, які купляють у степах шматки землі і заводять на них власні хутори; то воно виходе, що куркуль – це не «собственне», а «нарицательне» слово, теж, що «прихідько», або «чужинець», чи хоч «бредець». Так ото до таких-то куркулів і направив своіх коней мій Грицько. Іхали ми мабіть час, а запевне три чверті часу, поки нарешті не прибились до двох хаток якогось-то невідомого хуторка і спинились коло тієі хати, де світився у вікні жовтенький вогонь.

    - Стукайсь, Гриць, у вікно та прохайсь, щоб пустили ночувати.
Грицько наближився до вікна і почав злегка стукати пальцем у скло.
     - Хто там такий? Почувся глухий і здавляний голос по той бік вікна.
     - А як нам, пане, казати, хто ми такі?
     - Кажи – мировий суддя.
     - Мировий суддя!
     - А яке йому призвіще?
     - А яке сказати призвище?
     - Кажи – Гладкий.
     - Мировий суддя Гладкий!
     - А звідкіля Бог несе?
     - А як казати, звідкіля нас Бог несе?
     - Кажи – із Покровського Бог несе.
     - Із Покровського Бог несе!

     Швидко після того рипнули двері, і до нас вийшов якийсь-то недужий старий дід, без шапки, з непокритою головою, не вважаючи на заливний дощ. Він нам об’явив, що з великою радісттю пустив би нас переночувати, але його спіткало велике горе: у нього тільки що умерла жінка і тепер коло неі він, старий, та його доросла,але слабая дочка. А проте, коли уже нам треба сховатись од дощу, то ми можемо пересидіти у холодній хатинці, через сіни од тієі, де небога лежить.

     Що ж його було у Бога робить? Звичайно не зоставатись під заливним дощем?

     Так, хоч-не-хоч, а треба було згодитись з дідом і йти у холодну хатинку на всю ніч.

     Тяжко дивитись на сумну картину страти дорогоі людини в якій-небуть сімьі. А ще тяжче бачити те серед убогоі обстави, при повному безлюдді, у дикому, глухому степу. Тут тільки того й люду, що «ветхий» літами батько та «слабая», се-б то недужая з природи, його дочка та й більш нікого, з кім би можна було ім. страшне горе своє поділить. Затеж і оплакують вони своє лихо, особливо дочка! Вона гаряче припадає до холодного тіла своєі матері, гаряче цілує іі похолоділі уста, льє цілі річки гарячих сліз і, стуливши міцно руки своі, виводе над своєю ненькою рідненькою довге голосіння, сумне і протягле, немов би спів. І яке ж воно чудове та поетичне голосіння те!

Запорожський собор у Новомосковську.

     «Ой, ненько моя рідненька, сивая голубонько! На що ж ти мене, моя ненько, безсчасну покинула? Чи я своє счастя в неділю проснідала, чи я своє счастя в п’ятницю проспівала? Доле моя безсчастна, доле моя безталанна! Минулася моя доля і воля без моєі неньки рідненькоі. Не стало моєі зозуленьки, - нікому тепер зо мною ласкового словечка сказати. Устань, моя матінко, устань моя рідная! Прикажи міні, мамочко, що робити. Промов слово ласкове, промов слово привітливе! Не суєш ти, моя родителько, не чуєш мене, моя ріднесенька! Одходили твоі ніженьки, одробили твоі рученьки, оддивились твоі оченьки. Не чуєш, моя ненько,прогнівалась. Заніміли твоі губоньки, заплющились твоі оченьки, закріпились твоі реченьки. Що ж ти кріпко на мене розгнівалась, що не хочеш міні, моя ненько, і словечка промовити? Що ж ти міні, моя нене, не казала, звідкіль нам тебе виглядати? Із якоі сторони і коли на тебе в гості ждати? Чи к Різдву? Снігом занесе! Чи к Великодню! Водою зальє! Чи к Святоі неділеньці? Травою заросте! Як не будеш к Миколі, не будеш ніколи. Так всі твоі тропки і доріжки заростуть. Коли буде зозуля кувати, я буду іі питати, чи не бачила сивая зозуленька моєі неньки рідненькоі. Скажи ій, зозуленьк, як міні тошно, як міні гірко без неньки жити: хто мене завидить, той мене сирітоньку, й зобідить. А зозуленька не буде всієі правди казати… Ой, ненько моя рідненька, на що ж ти мене, моя ненько, безсчасну покинула? Де ж міні, моя нене, тепер счастя шукати? Чи моє счастя тепер в огні сгоріло, чи в воді потонуло, чи моє счастя вітром роздуло? Ой, ненько ж моя, голубонько, не покидай же мене сиротою»!...

     Убога обстава, страшне горе, уразливі слова голосіння глибоко запали в мою душу, збентежили мене до кінця, до самого краю. Я усю ніч не міг і на одну хвилину замкнути очима, то дослухаючись до слов голосіння, то ловлячи вухом страшне виття вітра та грюкотіння грому, які грізно бушували та гуркотіли в дикому степу тієі ночі. І в таку годину, Господи ти Боже, та таке горе людям! «На смерть та на родинки немає годинки» згадались міні слова, які я чув од одного діда на заізді раніш того дня.

     Плач і стогін чути було усю ніч, але буря і грім з опівночі потроху почали стихати, а на світані іх уже зовсім не було чуть. Тільки що розвиднілось, як мій Грицько уже й застукотів бричкою коло вікна. Я тую ж хвилину захопив з собою чамайдан, попрощався з убитим горем дідом та його безсчасною дочкою, упав у бричку і подався геть на Гуляйполе, куди і прибув, без усяких приключок, ранком тогож таки дня.

                                                                                                                                                           

    Д.І. Яворницький

Марганец Туристический" в социальных сетях:

Facebook - https://www.facebook.com/groups/mn.tour

Блог - https://mn-tour.blogspot.com