Зараз, коли робітники Марганецького гірничо-збагачувального комбінату і колгоспники колгоспу ім. Кірова рабом обмірковують, як спільними зусиллями вирішувати продовольчу програму, багатьох людей у меті і на селі хвилюють питання економіки, сільського господарства, агрономії, охорони природи, ставлення до землі, і, зокрема, історії розвитку рідного краю.
Мені в ранньому дитинстві і в юності часто доводилось чути розповіді батьків, діда і баби, інших людей похилого віку про те, як виникло село Новокиївка. І захотілося поділитися спогадами про ті розповіді, адже в Марганці живе багато новокиївців.
Вже тепер я побував в Новокиївці, в Томаківському музеї, в районному архіві. Багато деталей допомогли мені уточнити один із найстаріших жителів нашого міста Редько О. Т., а особливо працівниця нашого міського музею Вітько М. Г., внучка одного з засновників Новокиївки Кучугурного Каленика Івановича.
Було це в кінці сімдесятих років минулого сторіччя. Село Сагунівка Черкаського повіту Київської області (нині Черкаської обл.) після звільнення від кріпосної неволі в 1861 році не переставало бідувати. Багатодітні селянські родини з великими труднощами зводили кінці з кінцями, хоча весь рік трудилися всі — від старого до малого. Головна біда — безземелля. Людей в селі багато, а землі мало, дуже мало. Сагунівська община вже не знала, як ділити ті малесенькі клапті на нові покоління сагунівців. Як жити далі? Де брати землю? Всі трудились на панських ланах.
Журилися старі люди, непокоїлась і молодь.
Та ось з царської служби повернувся син старого Івана Кучугурного, що жив край села біля гори, яку сагунівці називали кучугурою. Шість років прослужив у землемірній роті, навчився читати і писати, багато дечого побачив, розуму набрався. Навіть літні люди стали величати колишнього служивого Калиною Івановичем. А Каленик багато і цікаво розповідав односельцям незвичайних історій, особливо про те, як люди живуть в інших краях.
Та особливо вразила сагунівців розповідь про неосяжні широкі степи на півдні, за порогами, про чорноземи, які хоч на хліб намазуй. I ось у безземельних селян визріло рішення: послати на запоріжжя своїх людей, хай своїми очима побачать все те, про що розповів Каленик. Бажаючих переселитись на нові землі було багато, та сміливців іти на розвідку не знаходилось.
Тоді громадою прийшли до Кучугурних:
— Ти, Калино Івановичу, чоловік бувалий, розуму тобі не позичати, піди на запоріжжя, роздивись там, що до чого, прикинь, прицінись, можливо, щось із цього путнє вийде... А ми зберемо з громади якусь копійчину на дорогу. Та візьми з собою товариша, щоб веселіше вам обом мандрувати було...
І восени 1879 року Каленик разом з своїм меншим братом Онопрієм, моїм майбутнім прадідом по матері, вирізали по доброму костуру і вирушили в далеку дорогу. Чим далі хлопці пробувались на південь, тим рідше траплялись міста і села, тим більше землі не оброблялось. Тисячні отари овець випасались в степному краї.
Довго йшли молоді мужики... Ось вони поминули місто Александровськ (Запоріжжя), заночували в німецькому поселенні Нижня Хортиця, далі була Розумовка, Крутий Яр. Минули Лису Гору. Знову заночували в селі Біленькому. Наступного дня пройшли через Тарасівку, минули неозорі землі поміщика Стрюкова, потім села Василеву, Косівку, Клейнову, а увечері, зморені, підійшли до Маламиного. Місцеві поміщики Маламин, Рева, Клейн, Яковлев та інші, дізнавшись про мету подорожі молодих київців, один поперед одного стали пропонувати в оренду свої необроблені землі. I Кучугурні далі не пішли. Була тут і державна земля, якась Роївщина, що теж ніким не оброблялась.
Довго ходив Каленик широким степом, роздивлявся,і розривав костуром жирний чорнозем. «Добрі тут землі, нічого сказати, — думав Каленик. — Та ніхто не віддасть їх без грошей, задарма. А де ж у мужика ті гроші? Що робити? З ким порадитись?». Онопрій мовчки ходив з братом. Потім вони починали розмову про майбутнє село. Де його розмістити? Найкраще було б десь недалеко від Маламиного. Тут поруч плавня, річка Бугай, тут — сіно, дрова, риба. Так до землі ж буде далекувато. Треба село ставити так, щоб земля поруч.
Домовившись за землю з поміщиками, які обіцяли частину продати, а частину здати в оренду, хлопці пізньої осені повернулись додому, де їх нетерпляче чекали майбутні переселенці.
Каленик і Онопрій розповідали громаді про свою подорож, про нові краї, показували вузлики з землею, що принесли з околиць Маламиного і з степу майбутнього села. Мужики розтирали в пучках грунт, нюхали його, хитали головами, хвалили.
— Люди, що будемо робити? — запитав Каленик.
Мужики мовчали. Потім хтось розпачливо вигукнув:
— Та де ж ти візьмеш ті окаянні гроші? Де?!
Всю зиму жваво точились розмови в Сагунівській громаді про нові землі, про переїзд, про ціни на неї. Десятина землі (1 га) коштувала в той час до 200 крб. А ранньої весни Каленик знову вирушив у дорогу. Тепер уже до Катеринославу (Дніпропетровськ), в земельний банк.
Повертався додому Каленик мов на крилах: земельний державний банк давав майбутнім переселенцям на 10 років кредит на закупку землі. Щоправда, проценти будуть немалі...
А після косовиці і молотьби 1880 року 37 молодих родин готові були до переїзду. Серед них Каленик і Онопрій Кучугурні з молодими дружинами і малими дітьми. їх наймолодший брат Михайло Залишався з старими батьками в Сагунівці. Серед переселенців також були Чердак Сидір, Куцевол Василь, Шапошник Марко, Гавриленко, Качко, Білоножко, Короп, Сторчеус, два брати Вітьки Івани, ще один Вітько, їх двоюрідний брат та ін. Всі сімейні. Від’їжджаючи, замовили велику берлиму (баржу), навантажили на неї все своє майно, коров, коней, брички, посадили своїх дружин з дітьми і вирушили вниз по Дніпру в далеку дорогу до землі, до нового життя.
Десь у вересні баржа з громадою людей та їх скарбом припливла до порогів. Тут звели з баржі коров і коней, пересадили жінок з дітьми на вози і довга валка вирушала понад Дніпром далі; залишалось 80—100 км, З—4-денні переходи. А баржу з рештками майна і домашнього дріб'язку кілька сміливців взялись переправити через страшні пороги. Всі дуже хвилювалися за людей, за свої пожитки. Та ризикована справа закінчилась щасливо, і через кілька днів баржа пристала до берега Бугая біля Маламиного.
Київці, як їх тепер називали місцеві жителі, почали копати землянки в крутих схилах степу, що тулився до широких понаддніпровських плавнів з першими ознаками осені. Тут і перезимували.
Каленик з мужиками розміряв землю, закуплену у поміщиків, визначав садиби і вулиці майбутнього села. Його вирішили розмістити в трьох км від Маламиного, в центрі куплених земель, в широкій, затишній логовині. З-під крутого північного пагорба в кількох місцях з веселим дзюркотом струменіла прозора, смачна вода. Трохи на схід по тій таки логовині метрів за 400 уже стояло невеличке село Ломаківка. Згодом злилося з новим селом, яке почали будувати київці.
З весни наступного року закипіла робота, від зорі до зорі працювали дорослі і діти. Кожна родина будувала за сагунівським звичаєм під одним дахом хату, сарай, пізніше зводили клуні, повітки, комори. Ломаківці тільки дивувались й заздрили київцям, їх непосидючості і працелюбству. Будівельний матеріал — земля та солома, збиралась вся рідня на чамур, біля майбутньої хати на майданчику діаметром метрів 10 знімали шар чорнозему, перекопували глину, заливали водою, робили великий заміс, качали вальки і з них викладали стіни. Через півдня перший шар був готовий. Кілька днів він підсихав, потім його рівненько обстругували гострими лопатами. Знову збиралась рідня, з’являвся новий шар. Десь через місяць-півтора стіни були готові. Як правило, вони робились без фундаментів.
Кожного року нове село поповнювалося новими переселенцями з Черкащини — люди їхали з Сагунівки. з сусідніх сіл Ломоватого, Чернявського та інших. В 1883 році в новому селі було вже більш як 160 родин.
Так на місці зарослів терену і дикої груші з’явилось чепурне село з біленькими ошатними хатами. під рівненько підрізаними солом’яними покрівлями з новенькими лісами (парканами) з лози, з жовтими скиртами соломи на просторих подвір'ях. А навкруг села - смужки старанно обробленої землі.
На північному пагорбі в центрі села кияни спільними зусиллями збудували велику хату лід школу і в 1885 році в зимові місяці почав навчати дітей грамоти перший учитель Михайлик К.В.
Трохи нижче від школи через якийсь час з’явилась ще одна споруда громадська — зборня ,де вирішувались різноманітні громадські справи. Першим старостою в селі одностайно було обрано Лисохмара Семена Демидовича, спокійного, врівноваженого чоловіка.
А в зборні щозими юрмилися люди. Найголовніше, найболючіше питання, що хвилювало киян, була земля.
— Оце так ускочили в халепу з цим банком... Оце так кредит.. Та хай він сказиться..., — чухали потилиці мужики. Землю то закупили, окремі родини і по 5—10 десятин придбали її, та за неї ж треба платити гроші в банк... А головне, великі ж проценти ростуть... І за 100 років не виплатити їх, проклятих. Це і на дітей, і на онуків накинули... Якщо, не дай бог, рік чи два недорід якийсь, чи лихо якесь, то ті проценти виростуть так, що страшно стане. I є земля, і немає її, бо не твоя вона... Ой земле, земле...
Такі думки роїлися в мужицьких головах, і такі балачки точились щовечора в зборні. В один з таких вечорів було написано листа з проханням: звільнити переселенців від кабальних процентів за кредит в державному банку в самий Петербург.
Минав час, селяни нервували і нетерпляче чекали відповіді на своє прохання. Десь через рік повторне прохання відправлено вже на ім’я самого царя. А ще через якийсь час у зборні люди почули радісну звістку:
— Помилував... Цар помилував проценти!..
Раділи кияни, мов малі діти. І не знали, як і кому дякувати. Та хтось додумався, розумна голова:
— Село ж наше без назви живе. Назвемо його «Милість».
— Тоді вже нехай буде Царська милість...
До цього часу село називали Київка, Київщина. Тепер на честь такої визначної події воно стало називатися «Царська милість». І лише після Жовтня люди відмовились від царської милості, і село стало називатися Новокиївкою.
Стаття з газети "Шахтар Марганця" за 1 квітня 1989 року.
Коментарі
Дописати коментар